Востаннє письменник і режисер Гурам Петріашвілі був у Чернівцях 1969 року. Тут він працював оператором на державному телебаченні. Саме у Чернівцях Гурам почав писати свої відомі казки. Товаришував із Володимиром Івасюком, неодноразово бував у нього вдома.
Тепер до Чернівців Гурам приїхав, щоби презентувати фільм про Миколу Вінграновського. Скрізь тільки й було чути: "Українці не зняли стрічку про свого письменника, але зняв грузин…" Також режисер відвідав садибу Івана Миколайчука і меморіальний музей Володимира Івасюка.
Гурам розповів, як змінилися Чернівці за 41 рік, і поділився спогадами про те, що "Червону руту" вперше почув у грузинському селі.
Приїхав здалеку на день народження Миколайчука68-річний Гурам Петріашвілі одягнений у простенький костюм, на голові – шапочка-сванка. У ній він ходить понад 20 років. Каже, що ця сванка рідна йому, бо врятувала під час повстання 1989 року. Режисер розмовляє повільно гарною українською мовою. Він лише приїхав до Чернівців, але вже поспішає відвідати садибу Івана Миколайчука на Кіцманщині.
"Нікого не хочу затримувати", – каже Гурам і замість сніданку просить купити йому булочку з маком. Їдемо містом. Відчувається незвичний погляд цієї людини на життя.
– А чому магазин називається "Яна"? Вона була національним героєм? – щиро дивується режисер.
– Ні, напевно, так звати власницю магазину чи її дітей, – відповідають йому.
– Дивна традиція, я її не розумію…
Доки проїжджали центром міста, в очах Гурама була ностальгія.
– Сьогодні весь день думаю лише про Івана Миколайчука, – пояснює Гурам. – Він був красивим. Його краса – це національна краса. У моїх планах – зняти фільм про Івана Миколайчука. Ви знаєте, я хотів би показати його як справжнього актора, який мав творчу мудрість і показав, що таке національне кіно на віки.
Село Чортория. Гурам поспішає вийти з автобуса і заходить на подвір’я мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука. Тут його зустрічає сестра Івана Фрозина Грицюк. Вона не знає, що перед нею відомий грузинський режисер. Він приїхав здалеку заради того, щоби вшанувати 69-річчя з дня народження її брата. Пані Фрозина запрошує гостя зайти у копію хати, в який виріс Іван Миколайчук.
Тут Гурам розпитує про дитинство Івана і грузинською занотовує відгук у книзі записів.
– Я написав, що дуже щасливий бути у садибі Івана Миколайчука і розмовляти з пані Фрозиною, – пояснює Гурам. – Для мене Іван Миколайчук – втілення чоловічої національної краси. Таких людей Бог час від часу дарує нації, щоб інші бачили зразок краси й мудрості. З плином часу геніальність Івана Миколайчука ще більше захопить світ. Гадаю, будь-яка людина, яка відчуває красу, захоплюватиметься ним.
Їв буковинські пампушки і слухав народні пісніУ садибі Гурама пригощають смачними буковинськими пампушками. Жінки за столом співають народні пісні. Гурам зворушений і каже:
– Частуюся зараз спеченими вами солодощами, слухаю спів і відчуваю дивну енергетику… Здається, у цьому і є секрет Іванової наснаги…
– Гей-гей, – каже пані Фрозина. – Пригадую, Іван приїде на п’ять днів додому, подихає свіжим повітрям і каже, що має наснаги на п’ять сценаріїв. А які анекдоти і тости він привіз із Грузії! Ось ви, Гураме, беріть у руки келих із вином, і я скажу грузинський тост, який любив Іван. Він казав так: "Вип’ємо за наші гроби…"
Навколо тиша, усі дивуються, а Гурам усміхається…
– Так, за наші гроби, – продовжує з усмішкою пані Фрозина. – За ті гроби, що зі столітнього дуба, який посаджено тільки сьогодні…
На прощання Гурам лізе на дерево зірвати трохи зелених черешень, щоби так продемонструвати повагу до Івана Миколайчука. Мешканці Чорториї дивуються і думають, що приїхав друг Івана. Однак Гурам каже:
– Та ні, ми з Іваном ніколи не бачилися, але я його полюбив з того моменту, як вперше побачив на екрані…
"Для щастя не треба морфію і кількох жінок"До чернівецьких спогадів Гурам повернувся, будучи у меморіальному музеї Володимира Івасюка. 41 рік тому він працював оператором у чернівецькій студії державного телебачення. Приїхав сюди через дружину, яка навчалася в нашому університеті.
Розмова з Гурамом про сучасні Чернівці і сучасну Україну вже не сповнена романтики і душевності, як було у садибі Івана Миколайчука. Режисер називає речі своїми іменами.
– Мені уже 68 років, я не боюся казати правду, – каже Гурам. – У мене є правило: серйозно ставитися до людей і ситуацій і трошки несерйозно – до себе. Якщо людина ставиться до себе дуже серйозно, починається не життя, а маленькі поминки. Гадаю, людина народжується для того, щоб отримати від світу більше красивого, приємного, багато щастя. Не вірю я у сум і страждання. Це нісенітниця казати, що цей світ – це просто так, а будемо жити "десь". А що таке "десь"? Тут треба насолоджуватися. І це не обов’язково колоти собі морфій, одружуватися з кожною гарною жінкою. Думаю, найщасливішим із жінкою був Іван Миколайчук...
Режисер на мить замовкає і починає суворо роздумувати про сьогодення.
– Йду Чернівцями, спокійно так – і раптом жене автомобілем якийсь чоловік. Дівчата у відповідь зітхають, – іронічно каже Гурам. – Де таке раніше було? "Мерседес 800-й" – і дівчина згідна. Але ні, вона передумала, бо вже проектують "Мерседес 900-й". Але ж це лише консервні баночки, які вийшли з-під пресу. А де дівоча краса і дівоча пісня? А оті власники "Мерседесів"? Ну сидиш ти за крутим кермом, але для чого їхати швидко? Якщо ти такий модний, іди перемагай Шумахера. А на дорозі твоя сила у тому, щоби дбати про безпеку перехожих.
Йду далі і бачу, як розмовляють двоє дівчат і хлопець. Між ними – мала відстань, сантиметрів 20. Помічаю, як молода жінка нахабно проходить між хлопцями і дівчатами. Це мене дуже вразило! Колись у нас була культура у Чернівцях, були виховані люди. А вихована людина так не зробить, вона не пройде між людьми… Чемність – це повага до себе, це щоденна мораль.
"Занадто багато провінційності…"– Нині у Чернівців і України загалом є дуже хитрий підлий ворог – глобалізація, – запевняє Гурам. – Всі кажуть, що російські написи – це погано. А хто сказав, що латинські написи кращі, ніж російські? Ось іду Чернівцями і бачу вивіски мобільних операторів, фірм… Це рабство! У країні повинна бути одна мова. Не треба інших мов. Ось на "Євробачення" від України взяли співачку, і вона назвала себе Alyosha. Та звідки ти взялася? Ти хіба з країни Івасюка? Не вірю, що так. Я дивлюся на неї, і хочеться сказати: "Іди ти у дупу, Альошо"…
А що робити, наприклад, односельцям Івана Миколайчука, які не знають латинку і не розуміють, чому дівчина називається, як чоловік? Як їм пояснити сучасну моду і чому так їхня рідна Україна, Україна Івана Миколайчука, виглядає у світі?
– Ось Гайтана написала англомовну пісню, – каже Гурам. – Якби наш Івасюк писав англійською, він ніколи не був би Івасюком. Господи, чому артисти роблять себе смішними? Це провінційність. Часто думаю: дівчинко Альошо, як тебе звати? Де твоє щире українське прізвище? А все почалося зі співачки Валерії. Як мене засмучує цей період американізації... Могли просто назвати співачку "жінка", "коханка"… Ось колись був Назарій Яремчук, усе було щиро і по-справжньому. Я знав Україну.
"Генії, яких знав, ніколи не сумнівалися…"– Може, я зараз говорю дуже правильно і суворо, – раптом зауважує Гурам. – Але я часто намагаюся жити так, ніби Володимир Івасюк спостерігає за мною і тішиться, що я не скурвився.
Гурам згадує Володимира Івасюка, і його інтонація стає ніжнішою, спокійною.
1969 року Гурам жив у своєму рідному селі поблизу Тбілісі. До Володимира Івасюка у селі ніколи не було, щоби і малі, і дорослі співали іноземну пісню. Аж раптом усе село почало співати "Червону руту". Гурам ніколи не чув раніше іноземні пісні, але цю композицію вивчив напам’ять. А згодом він познайомився з самим автором легендарної пісні і почув "Водограй". Навіть вирішив робити кліп на пісню, але плівка була дуже дорогою, а грошей не вистачало. Хоча Володимирові дуже сподобалася ідея зйомки.
Гурам каже, що, спілкуючись із великими людьми, він помічав у них рису – вони знали собі ціну.
– Буває, людина щось робить, творить, а її гризуть сумніви, – ділиться думкою Гурам. – Але справжні генії, яких я знав, ніколи не сумнівалися: Івасюк – у своїй музиці, Миколайчук – у своїй красі, грі та сценаріях, Вінграновський – у дарі писати… На жаль, більше немає з нами Юрія Іллєнка. Ми товаришували, він також вірив у себе. Звісно, ці великі люди не ходили і не вихваляли себе, просто знали собі ціну. І вони творили культуру України, саму країну.
Валерія ЧОРНЕЙ
з досьє "МБ"
Гурам Петріашвілі – письменник, актор, драматург і режисер. Автор відомих дитячих книг "Казки маленького міста", "Пригоди Елі і Рару". Тривалий час живе в Україні. Зіграв у таких стрічках, як "Анотація однієї долі", "Браво, Джордано Бруно".
1995 року – став членом Спілки письменників України.
2005 – отримав літературну премію імені Давида Гурамішвілі (Грузія).
24-06-2010, 11:43
0
2 719
