Софія Андрухович – українська письменниця, перекладачка й публіцистка, авторка книжок "Літо Мілени", "Старі люди", "Жінки їхніх чоловіків" та "Сьомга", донька Юрія Андруховича, дружина поета і перекладача Андрія Бондаря, мама дівчинки Варвари – завітала нещодавно до Чернівців на міні-фестиваль "querbeet / квербет". Після виступу й спілкуємося.

– Чи не дратують намагання журналістів постійно порівнювати тебе із твоїм батьком, Юрієм Андруховичем?

– Ні, не дратують, адже це цілком природно, що вони виникають. Хоча мені вже, чесно кажучи, набридло на них відповідати. Тим, що я стала письменницею, я перш за все завдячую батькові. Писати почала, взявши приклад з нього. Але далі воно розвивалося дуже індивідуально. Тому, гадаю, якби це не було моєю справою, то на певному етапі писання б заглохло і не мало ніякого продовження. Але ж так не сталося. Тому люди, які зараз читають наші твори, можуть легко помітити, що у плані творчості ми абсолютно різні письменники.

– Твоїм чоловіком є поет і перекладач Андрій Бондар. Як вам, двом творчим людям, вдається вжитися під одним дахом?

– Це частково кліше, що митці не можуть співіснувати поруч, що вони всі потребують самотності, власного простору і є дуже нетерпимими один до одного. Насправді буває по-різному. Звісно, ми іноді сваримося, як всі нормальні люди. Але головне – вміти домовлятися, ділити свій простір, що ми і намагаємося робити.

– У твоїх романах багато автобіографізму, що робить їх дуже відвертими і правдивими. А чи може письменник писати добре про те, чого не пережив сам?

– Звичайно, просто тут є багато різних нюансів. Можна писати автобіографічні твори про реальні події, які відбулись з тобою, а можна – про щось уявне й уявлене. Щоправда, при цьому усвідомлюєш, що воно не є менш реальним. Коли ти твориш, то переживаєш усе драматично – так, ніби воно насправді відбувається. Для письменника ці моменти можуть бути реальнішими за саме життя. Проблема будь-якого автора полягає у тому, що, живучи реальним життям, він кожну хвилину думає, як би це потім описати у своїх творах.

– Хто для тебе є авторитетом в літературі?

– Маю дуже багато авторитетів, так само як і улюблених письменників. Серед них можна назвати Людмилу Петрушевську, Ромена Гарі, Кадзуо Ісігуро, Богуміла Грабала, Едуарда Лімонова, Маріо Варгаса Льосу… Це абсолютно різні автори. Звісно, одним із найбільших авторитетів є батько, про що навіть зайвий раз говорити не треба.

- Чи ти стежиш за тим, як реагує на твої книжки критика? І як сама реагуєш на реакцію критики?

- Ніколи спеціально не стежила. Коли потрапляло щось на очі, читала рецензії. Я з вдячністю сприймаю конструктивну критику і багато чого змінила в собі та своєму підходові до писання завдяки розумним людям, які висловлювали свої зауваження. Проте, з іншого боку, я знаю, що жодна людина не може перекроїти мене і того, чим я займаюсь – дрібнички не грають великої ролі, ти все одно залишаєшся собою, що б тобі не радили. Раніше я досить болісно сприймала негативні відгуки: завдяки Інтернету, блогам з’явилася можливість "підслуховувати", що говорять про тебе за твоєю спиною. Це неправильно. Людям властиво говорити. Але чути це непотрібно. Це зайвий шум. У певний момент я втратила інтерес до всього, що про мене пишуть, навіть свідомо уникаю прочитання подібних речей. Мені важливіші слова, адресовані безпосередньо, сказані в очі. На щастя, завжди залишаються ті, чия думка по-справжньому важлива. Їхня критика завжди корисна. Краща, ніж похвала.

– Твоє оповідання "death is sexy" разом із текстами інших відомих прозаїків останньої десятирічки увійшло до збірки "Декамерон". Назва відсилає до Бокаччо і змушує згадати чуму, від якої ховалися оповідачі, коли розповідали свої історії. Чи не є сучасний "Декамерон" так само своєрідним способом втечі від навколишньої дійсності?

– Гадаю, це запитання потрібно ставити окремо кожному із авторів, які увійшли до цього збірника. У моєму випадку відповідь позитивна. Дійсно, писання для мене частково є втечею від реального життя, від чогось, що мені в ньому не подобається. А також – спробою змоделювати інакший світ, світ, яким я його бачу, в якому хотіла б жити.

- А що конкретно тобі не подобається в реальному житті і нашому суспільстві?

- Ні, йдеться не про те, що не подобається в житті. Мені в житті – і навіть у нашому суспільстві! – подобається все. Якщо говорити про реальність, то тут треба вміти зберігати рівновагу і приймати. Вміти ловити хвилю і серфінгувати на гребені. Не підлаштовуватись, але давати собі раду з тим, що навколо: з вітром і бризками, і хамством, і запльованими під’їздами, зі сміттям на берегах річок і в лісі, з людьми, які не чують того, що ти так спокійно і логічно намагаєшся їм донести, а вони зляться і бризкають слиною, і хочуть розуміти лише щось своє, мізерне і хибне, як тобі здається. В якийсь момент ми втекли за місто, живемо тепер за Києвом, навіть не в селі, а в дачному кооперативі, взимку поблизу майже нікого немає – аж тут починаєш по-справжньому цінувати людей, тепло натовпу, нав’язливих співрозмовників. Починаєш відчувати кайф від того, що раніше видавалося зайвим і дратувало. Треба тільки вміти відміряти дози. У текстах я не намагаюся створити ідеальний навколишній світ. Швидше, у мене виходить відбиток цього світу, пропущений крізь мене. Всі мої герої – це я. Якою я була, буду, хочу бути, не буду ніколи. Старі діди, беззубі баби, наркомани-підлітки. Це спосіб переживати життя, примірювання масок.

– Два роки тому ти стала мамою. Чи є щось спільне між написанням текстів і народженням дітей?

– Безперечно, в якомусь сенсі це схожі речі. Хоча з народженням дітей такий процес є тривалішим. Ти переживаєш все бурхливіше і довше, ніж, наприклад, із творенням книжки. Крім того, зі своїми творами поводишся набагато брутальніше, постійно експерементуєш. Спочатку виношуєш певну ідею, потім вона з’являється. Протягом певного часу ти з нею живеш, вона є дуже близькою і займає всі думки. А потім настає момент відчуження, коли ти вже навіть не сприймаєш це як частину себе. Тоді твір йде кудись у світ і це дозволяє збоку подивитись на нього. У випадку з дитиною все набагато тонше, адже йдеться про інше життя і твою відповідальність за нього.

– Чи бувало так, що після опублікування ти суттєво міняла свою думку про той чи інший текст?

– Коли минає час, власну роботу завжди оцінюєш інакше, ніж у момент, коли безпосередньо нею займався. Якщо буває таке, що я перечитую свої тексти – а буває це нечасто – не раз усвідомлюю, що я або змінила б щось, або, можливо, взагалі не писала. Наприклад, маю дуже суперечливі відчуття з "Сьомгою". Цілком можливо, що тепер я б уже не писала цієї книжки. Хоча, якби я тоді її не написала, моє "тепер" було б іншим. "Сьомга" змінила мене, зробила такою, якою я є зараз. Вона була мені необхідна для того, щоб тепер робити щось абсолютно нове, набагато сміливіше і ґрунтовніше. Тому все, що ми робимо, навіть якщо іноді сумніваємось у цьому, є потрібним у свій конкретний момент.

– Якими є твої кулінарні уподобання, крім сьомги?

– Я люблю їсти все, окрім м’яса. Обожнюю свіжі овочі, фрукти, салати, рибу, морепродукти.

– Якби ти могла щось змінити в своєму минулому, то що б це було?

– Нічого.
Лілія ШУТЯК