Один реаліст на тисячу

Англійський драматург ірландського походження Джордж Бернард Шоу на шляху до успіху пройшов усі різновиди випробувань – від матеріальних нестатків, неможливості отримати належну шкільну освіту, важкохворого батька-алкоголіка до національного відчуження. Але все-таки досяг свого і став одним із найвідоміших у світі письменників. Ознайомитися з п’єсами Шоу в українських перекладах можна, зокрема, завдяки книжковій серії "Лауреати Нобелівської премії" видавництва "Юніверс". Протягом останніх двох років світ побачили вибрані твори драматурга у трьох томах, об’єднані в цикли під назвами "неприємні п’єси" та "приємні".

Свою літературну діяльність письменник розпочав як театральний критик у 1891 році нарисом "Квінтесенція ібсенізму", де виступив за радикальне оновлення англійського театру і звільнення його від домінування водевілів та дешевих мелодрам. Сучасна драматургія, на думку Шоу, повинна ставити серйозні проблеми і апелювати до реального життєвого досвіду глядача. З іншого боку, на відміну від шекспірівської, "нова драма" є драмою не так дії, як дискусії, має інтелектуальний або соціально-побутовий характер, а її персонажі є представниками різних суспільних прошарків. Подібно до Ібсена у "Ляльковому домі", Бернард Шоу надавав перевагу "відкритим", незавершеним фіналам п’єс, які не розв’язували проблем, а навпаки – породжували нові. Такими є майже всі драми, що увійшли до названого тритомника.

Перша книга містить цикл так званих "неприємних" п’єс: "Вдівцеві будинки", "Професія пані Ворен", "Зальотник" та "Учень диявола". Сам Шоу аргументує появу цих драм соціальними причинами: моральними злочинами, грошовими махінаціями, шлюбними зрадами, проституцією. На думку письменника, у сучасному йому суспільстві "багаті люди без переконань страшніші за бідних жінок без незайманості". Шоу є прихильником такого соціуму, в якому всі чоловіки і жінки мали б змогу утримувати себе коштом власної праці, не будучи змушеними продавати власні почуття і моральні принципи.

До другого тому вибраних творів англійського драматурга увійшли п’єси "Цезар і Клеопатра", "Людина і надлюдина", "Андрокл і лев" та "Пігмаліон". Зазвичай Шоу використовує в них парадокс як засіб постановки проблеми, що художньо наближує його до іншого англійського ірландця – Оскара Вайльда. Водночас парадокс не був для Шоу суто художнім прийомом, адже "парадоксальними є не п’єси, а саме життя, на яке він розкриває людям очі". Окремо слід відзначити ще одну характерну рису творчості Бернарда Шоу – абсолютну асексуальність. Навіть у драмах "Професія місіс Ворен" чи "Зальотник", у самих назвах яких звучать недвозначні натяки, автору вдається уникнути виведення "інтиму" на сцену, оскільки для нього важливішою є постановка гострої соціальної проблеми, а не тілесні стосунки як її наслідок.

Третій том містить п’єси "Кандіда", "Майор Барбара", "Лікарева дилема" і "Навернення капітана Брасбаунда". У них Шоу торкається тем війни, виробництва зброї, кохання молодого хлопця до старшої заміжньої жінки, лікарської відповідальності та кровної помсти. Перед моральною дилемою стоїть дружина священика Кандіда, якій доводиться обирати між власним чоловіком та шалено закоханим у неї юнаком. Лікареві Ріджону не залишається нічого іншого, як вигнати одного зі своїх пацієнтів, щоб знайти місце для хворого художника, в дружину якого він закоханий. Капітан Брасбаунд протягом усього твору вагається між бажанням убити свого дядька і можливістю стати на праведний шлях.

Усіх героїв Бернарда Шоу умовно можна поділити на "філістерів" – рабів загальновизнаних цінностей, і "бунтівників", які відмовляються прийняти на віру те, що бездумно повторює більшість. Сам автор запропонував ще й таку класифікацію: згадані "філістери", потім – "ідеалісти", тобто ті, хто живе фальшивими ідеалами, та "реалісти", які скептично ставляться до навколишнього світу, вміють мислити і не бояться змін. Про співвідношення цих категорій Шоу говорив так: "Якщо взяти тисячу осіб, то 700 з них – філістери, 299 – ідеалісти й один реаліст – це я".
Лілія ШУТЯК