"Іноді опівночі я йду до крамниці, і там до мене підходить підліток. Він каже мені: "Чувак, ти знаєш, я балдію від твоєї ролі в "Техаській різанині-2". Ну, мушу сказати, що "Техаська різанина-2" – це не зовсім той фільм, за який би я хотів, щоб мене згадували. Але ж були ще й "Хлопці з Індіани"… І я думаю, що в моїй дивній кар’єрі завжди знайдеться фільм, який чимось сподобається кожному". Як заведено додавати після подібних цитат, важко не погодитися з Денісом Гопером (або у більш звичній транскрипції – Хоппером) в його оцінці власного творчого доробку.

Кар’єра Гопера справді належить до найдивніших у Голівуді. У підсумку він – у різних іпостасях – був причетний до створення двохсот п’ятдесяти фільмів і серіалів. Вражаюча цифра, особливо якщо врахувати розтягнутий на кілька десятиліть палкий роман Гопера з алкоголем і наркотиками, п’ять одружень і відповідно п’ять розлучень та постійні конфлікти з керівниками кіностудій. Гадаю, абсолютна більшість тих стрічок не варта того, щоб більш-менш вимогливий глядач витрачав час на запам’ятовування їхніх назв. Ще якась частина фільмів з участю Гопера – це просто добротна продукція (на зразок "Швидкості" із Сандрою Баллок у головній ролі), де акторові зазвичай доводилося вживатися в образи всіляких маніакальних злочинців, що він, зрештою, робив із великим задоволенням.

Але були в його біографії і дослівно епохальні роботи, які вплинули не лише на розвиток американського кіно, а й на формування цілої американської суспільної свідомості. Першим таким фільмом став "Бунтівник без причини" (1955), що самою своєю назвою розхитував "класицистичні" голівудські канони, згідно з якими жодних безпричинних подій у кіно бути не може, інакше глядач відчує себе ошуканим і ще чого доброго почне вимагати повернення грошей за квиток. На знімальному майданчику Гопер потоваришував з іконою тодішньої молодої Америки – актором Джеймсом Діном. Дружба ця тривала недовго: того ж року Дін розбився в автокатастрофі, але спілкування з ним (як і з режисером "Бунтівника" Ніколасом Реєм) підштовхнуло Гопера до думки про необхідність руйнування голівудських стандартів і пошуків оригінальної кіномови. Згодом у цих пошуках важливим орієнтиром для нього стане художній досвід французької "нової хвилі".

Серед інших світових "золотофондових" фільмів Гопера-актора слід назвати бодай такі, як "Американський друг" Віма Вендерса, "Апокаліпсис сьогодні" і "Бійцівська рибка" Френсіса Форда Копполи, "Синій оксамит" Девіда Лінча або й згадуваних "Хлопців з Індіани" Девіда Анспауха (за роль у цій стрічці актора номінували на "Оскара"). Та все ж найбільшим досягненням і довічною візитівкою Деніса Гопера заслужено став фільм, в якому він, крім виконавця головної ролі, виступив ще й співавтором сценарію та режисером. Українською назву цього фільму можна би перекласти як "Безтурботний їздець", ось тільки суто фонетично слово "безтурботний" мені якось не дуже пасує до слова "їздець", тож, мабуть, краще буде триматися оригіналу: "Easy Rider".

Успіх режисерського дебюту Гопера можна визначити так: знятий 1969 року "Easy Rider" відразу став і досі залишається у найстрогішому розумінні культовим явищем американської культури XX століття, тобто явищем, що виходить далеко за межі кінематографа, як незадовго до того далеко за межі літератури поширився вплив, скажімо, творів Селінджера, Керуака чи Кізі.

Звичайно, цьому успіху посприяло багато супутніх обставин. Америка переживала драматичні (і мої улюблені в її історії) часи розколу між державою і громадянським суспільством. Застарілість державного механізму на тлі стрімкої трансформації свідомості мільйонів молодих американців ставала дедалі очевиднішою. Держава хотіла вести війну у В’єтнамі і тримати все під контролем удома, натомість молодь хотіла дедалі більшої свободи, "сексу, драгзу й рок-н-ролу", тому виходила на антивоєнні демонстрації, організовувала хіпівські комуни і влаштовувала собі перманентний Вудсток. І значною мірою молодь досягла свого, змусивши піти на поступки як державних чиновників, так і голлівудських бізнесменів. Кінець 1960-х – початок 1970-х років – це коротка, але прекрасна епоха так званого "Нового Голівуда", знаковим фільмом якого і став "Easy Rider".

Що цікаво: за два роки до зйомок "Їздця" Гопер зіграв роль в іншій бунтівній стрічці "Тріп" (у нас іноді перекладають як "Поїздка", але хто знає, що таке ЛСД, той здогадується, про яку їзду тут ідеться). Сценарій до неї написав Джек Ніколсон, а екранним партнером Гопера був актор-байкер Пітер Фонда. Відтак з ними обома Гопер і зробив свій "фільм дороги" – дороги до свободи, яка водночас виявляється дорогою до смерті.
З погляду любих кожній державі "простих людей", героїв цього фільму позитивними не назвеш. Перепродавши партію кокаїну, двоє байкерів на "Гарлей-Девідсонах" вирушають із Каліфорнії до Нового Орлеана на карнавал Марді Гра. Дорогою вони заїжджають у табір аматорів східної філософії і вільного кохання, самі "філософують" під косячок (задля натуральності словесних імпровізацій актори в кадрі справді курили марихуану), потім потрапляють на ніч до в’язниці, де знайомляться з пияком-адвокатом (його і грає Джек Ніколсон), після чого продовжують подорож утрьох, викликаючи своїм "контр-культурним" виглядом ненависть у зустрічних рогулів. І тут глядач розуміє головне: справа не в поганій державі, бо навіть найдурніша і найжорстокіша держава – це лише абстракція, яка завалилася б за п’ять хвилин, якби її не підтримували "прості люди" з їхнім простим розумінням порядку і краси. Це ж "прості люди" приймають найпростіші в історії рішення: засуджують до смерті Сократа, розпинають Христа, голосують за Гітлера, вибирають президента України або – як мінімум – по черзі вбивають не достатньо коротко підстрижених "ізі райдерів". Вважайте, що вам дуже пощастило, якщо ви народилися в країні, яка принаймні може дозволити собі зняти на цю тему культовий фільм.

На відміну від свого кіношного героя, Деніс Гопер ще довго викручував повний газ у пошуках паралельної Америки, свободи і насолод. І також на відміну від нього, він не загинув посеред дороги та недоведених до пуття справ. Дізнавшись, що жити залишилося кілька місяців, Гопер встиг закінчити зйомки в останньому фільмі, розлучитися з останньою дружиною і відредагувати підготовлену ним книгу фотографій. Потім зібрав тих, кого хотів бачити, і повідомив, що відходить зі спокійною душею та відчуттям виконаного обов’язку. П’ять днів тому Деніс Гопер помер вдома, у своїй каліфорнійській Венеції. Це такий популярний серед аут­сайдерів, диваків і наркодилерів район Лос-Анджелеса на березі Тихого океану. 
Олександр БОЙЧЕНКО