«А я – та й на мені поставиться хрест»

Поет і перформер, співучасник літературного гурту "ЛуГоСад" і засновник поетичного "Театру Ледачої Істоти" Назар Гончар – попри часто епатажний характер публічних виступів – у житті був людиною дивовижно тихою, лагідною і "не від світу цього". Звісно, це жахлива банальність – говорити про поета: "не від світу цього". Але смерть – взагалі річ жахливо банальна. З цього погляду вона поступається лише народженню… Назар помер у воді, але не втопився. За висновком лікарів, причиною смерті стала ішемічна кардіоміопатія – хвороба серця, про яку поет так ніколи й не довідався.

Андрій Бондар
(про збірку Назара Гончара "ПРОменеВІСТЬ"):
"Василь Стус написав колись сакраментальні слова: "В мені уже народжується Бог…" – Гончарові ж вистачає малого, але необхідного: "я не Христос та хто ще є як я". Гончар – сам собі муза, природжений лінгвіст-винахідник сотні тисяч українських мов – на кожний випадок у нього своя мова. І кожна з них – українська за формою й гончарівська за змістом і духом. Якщо й можна когось назвати в нашій поезії справжнім перевтіленням бароковості, то це саме Гончара. Саме його "ПРОменеВІСТЬ" свідчить про всі потенційні креативні можливості української мови набагато більше, ніж усі мовознавчі дисертації разом узяті. Можна би було спокійно відправити цю книжку у відкритий космос, бо мова – як писав наприкінці 1980-х депутат усіх можливих скликань Павло Мовчан – явище космічне. Ба більше: Гончарова мова – явище тотально ко(с)мічне. Його вірші – це згустки автентично-аутичної комічності: за кожним словом причаїлась його словотінь. Кожен вірш Гончара – маленьке Пересмішницьке Євангеліє, сплетене із "зайчиків-пострибайчиків", тобто слів – випадкових шматочків того, що проноситься щомиті в Назаровій голові. В цих віршах багато згадок про Бога і Боже, наче поет намагається достукатися, знайти Йому універсальне ім’я. Про Гончарову теологію можна написати не одну дисертацію.

Поезія, за Гончаром, – доброякісна пухлина, і кожен читач може спробувати для себе роль онколога-онтолога, розуміючи весь цей делірум тременс по-своєму. Але чи може зрозуміти Гончара середньостатистична українська голова? Навіть із філологічною освітою – не завжди. Просто Гончара не треба намагатися зрозуміти – він пише не для того, аби бути зрозумілим. Поезія – це завжди вихід за межі можливого. Поезія Гончара – це гра у сфері неможливого, бриколаж, возведений у головний творчий принцип. Іноді здається, що в поета немає нічого свого і водночас саме йому відомі правила всіх словесних ігор на світі. І всі вони – його, Назарові. А якщо не всі, то Гончар у розпорядженні має цілу вічність, аби вигадати їх".

Андрій Любка:
"Озеро, яке називають "ужгородським кар’єром" – досить велика водойма, утворена штучним способом: легенда каже, що колись тут був промисловий кар’єр, де видобували камінь, але одного разу докопалися так глибоко, що пішла вода, котра й утворила цю водойму всього за кілька хвилин. Кар’єр має кам’янистий високий берег і всього декілька пологих спусків.

Ми підійшли до озера, роздягнулися і, не гаючи часу, зайшли до води. Людей навколо було багато, чоловік п’ятдесят, переважно молодь. Описати температуру води словами – марна справа, можна назвати її "літньою", або сказати, що, зайшовши до неї, жодного холоду чи – але це вже зовсім образно – мурах шкірою ми не відчули. Ми з Сергієм Федакою одразу поплили, у Назара було інше бажання – охолодитися, тож він кілька разів присів у воді, раз-другий пірнув і залишався на відстані приблизно двох-трьох метрів від берега, де глибина води сягала йому грудей.

Ми з Сергієм плавали приблизно три-п’ять хвилин. Я оглянувся і хотів очима знайти Назара, але його ніде не було: ні на березі, ні у воді. І аж раптом я розгледів "їжачок" – щось темнувате напівкруглої форми приблизно на півтора сантиметра піднімалося над рівнем води, а навколо плавала невелика кількість піни жовтуватого кольору. Я підплив і побачив, що "їжачок" – це маківка Назара, тіло якого лежить на поверхні води обличчям донизу.

І та мить, коли я однією рукою взяв Назара під руку, а іншою піднімав йому голову, допомагаючи собі пливти лише ногами, і ми вже разом пішли на дно, та мить, коли все навколо очей стає ніжно-зеленим, та мить, коли ковтаєш таку солодку й невагому, здається, воду, та мить – так, ота безжальна, безкінечна мить, та безвихідна, невмолима, безпомічна мить, та всепоглинаюча темна вічність – десь в іншому вимірі, чи просто десь, але мені здається, що та мить триває – досі.

Перекидування через коліно, масаж серця, штучне дихання. Потім скелястим берегом Назара витягувало п’ятнадцять чоловік – піднімаючи по сантиметру, передаючи з рук в руки. Розтин показав, що в легенях немає води, натомість виявив хворе, навіки зупинене серце. Серцевий напад – це коли серце падає у безодню. Або в небеса".

Остап СЛИВИНСЬКИЙ:
"Чи Назарові було так само добре зі мною, з нами усіма, різними, які бували у тіні його проміння? Чи йому було добре зі світом? Не знаю, ніколи не знав, його лагідність до цього (нібито білого) світу часом мені здавалася посудиною з водою, на дні якої калатав якийсь камінець. Щось було там, що весь час змушувало його писати про по-той-бічне, якась болісна напруга, можливо, десь близько біля нього завше був згин реальності, за яким починається сліпуче, не для звичайних очей, світло. Чи казати голити мене на той світ? / і чиїм рукам це доручити? / чий голос просити поголосити?

Чи бачив він це світло за нашими спинами – саме тому, що завжди був обернутий до нього обличчям? Чи його намагався він упіймати жестами, своїми повільними перформенсами, словами, що з них щоразу зривався, ніби з каната? Він, причетний-непричетний, прийда-мандрівник, чия мова здалася нам оманливо подібною до нашої".

Назар ГОНЧАР
БО-ЛIННЯ
годинники біологічні – теж
не вічні
знаю: настане час –
і знатиму що таке
бути втягнутим
в чорну діру

не знаю чи довго
триватиме це знання
чи лиш протягом втягнення
чи й там
і чи моя пам’ять
що тямить і висловлене і не
чи вона на-лежати-ме мені
чи тій чорній дірі

чи умітиму там
читати-писати?
чи стріну там тата
і всіх-усіх моїх предків
і чи буде там що нам спитати
чи все вже там буде вловлене?
а що з відчуттям часу?
чи не буде часу?
завжди буде нІколи?
і нікОли не виладується
заряд дірі тій?
і нікОли не втягне вона
до себе вимикача?
якщо втягне
то чи втримає сито
крізь яке не просіється
скринька Пандори?
і чи відпущено буде мені мене
пре-чисто-го?