Неспекотними травневими днями, коли середземноморське сонце ще не заганяє у воду, але вже заохочує прогулятися з вітерцем на яхті, до французького курортного містечка Канни злітаються зірки. Взагалі-то, про зірок правильніше було б сказати падають, і дехто з них, звичайно, падає, але більшість причетних до Канського кінофестивалю, навпаки, підносяться. Адже це, безперечно, найпрестижніший кінофорум у світі. Головна нагорода фестивалю "Золота пальмова гілка" – це така собі "наша відповідь" "Оскару". "Гілка" наче стоїть на сторожі "європейськості" світового кіно, і її вперто вручають не тим фільмам, які навіть теоретично могли б отримати "Оскара". Особливо це стало помітним впродовж останніх десяти-п’ятнадцяти років, коли головну нагороду Канн присуджують фільмам невидовищним, з невеликим бюджетом і простим сюжетом. Класичний приклад – лауреат 2007 року, румунська стрічка "Чотири місяці, три тижні і два дні". У документально-підглядальному стилі, у справжніх інтер’єрах знято день із життя двох дівчат-студенток, одна з яких вагітна і прагне позбутися дитини. А в тогочасній Румунії (це не так давно, 1980-ті роки) аборти були поза законом. Близькі за змістом і за формою фільми-переможці "Розетта" (Бельгія, 1999 рік), "Танцівниця в темряві" (Данія, 2000 рік), "Синова кімната" (Італія, 2001 рік), "Дитина" (Бельгія, 2005 рік). Усі ці стрічки під різними кутами розглядають, здавалося б, найбанальнішу тему "батьки – діти" і спільно доводять, що годі й шукати в житті чогось більш драматичного.

Проте не варто думати, ніби Канський фестиваль не шанує чи ігнорує кіно американське. Навіть навпаки: саме фільми виробництва США вибороли найбільше – аж 18 "Золотих пальмових гілок". Американців часто запрошують очолювати журі. Приклади останніх років – Шон Пенн, Квентін Тарантіно, цього року – Тім Бартон. Але визначальним залишається класичний стиль, якому повинні відповідати стрічки-переможниці. Неможливо, наприклад, уявити, щоби на "Гілку" претендував фільм, який складається здебільшого зі спецефектів.

Канський кінофестиваль – це ще й символ шику. І знову ж таки європейського, який, на відміну від американського, межує зі скромністю та навіть певним недбальством. На канській червоній доріжці (а її винайшли саме в Каннах) прийнятні коктейльні сукні замість вечірніх, піджаки замість смокінгів, а часом і зовсім "домашній" стиль. Причому розслабляються у сенсі стилю й самі американці. 1991 року Едді Мерфі з’явився у Каннах в анекдотичному малиновому піджаку, Джек Ніколсон 2002-го – у білій футболці, Біл Мюррей 2005-го начепив смугастого барвистого "метелика". У жіночих смокінгах красувалися 2008-го Наталі Портман і Джуліанна Мур. А цього року мало не всі чоловіки, яким менше 80 років, вийшли на червону доріжку в кросівках.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА

Канни-2010: без сенсацій

Цьогорічний Канський кінофестиваль якоїсь "фішки" не має: не ювілейний, не революційний, без новацій і сенсацій. Фільм на відкриття – "Робін Гуд" Рідлі Скотта. Для першого показу вже багато років поспіль обирають масові комерційні стрічки, щоби влаштувати відповідно комерційну прем’єру. Голова основного журі (існують ще й окремі журі по секціях) – американський режисер Тім Бартон. Очолювати суддівську колегію в Каннах зазвичай запрошують митців із чітким власним стилем. Зірок традиційно з’їхалося багато: хто з фільмом, а хто й просто так, засвітитися.

Втім, є у фестивалю-2010 певна особливість – невелика кількість режисерів-метрів у конкурсній програмі. Це британець Майк Лі, японець Такеші Кітано, мексиканець Алехандро Гонсалес Іньяріту та росіянин Нікіта Міхалков. Останній привіз до Канн сиквел "Натомлених сонцем", який, м’яко кажучи, не став сенсацією фестивалю.

Традиційне для себе кіно продемонстрував Кітано. Його фільм "Гнів" містить стільки безглуздого насильства, що перетворюється на самопародію. Мексиканський режисер вразив не так фільмом "Biutiful", як дивовижним Хав’єром Бардемом. Подейкують, що саме йому дістанеться нагорода за найкращу чоловічу роль. Зате стрічка Майка Лі "Ще один рік" дуже точно відповідає канській концепції "менше антуражу, більше життя". Фільм розповідає неймовірно банальну історію пересічних людей. Проте відірватися від цієї банальщини, як стверджують глядачі, неможливо.

Ще кілька гучних імен є у позаконкурсній програмі. Це насамперед неперевершений "нью-йоркський невротик" Вуді Аллен. Він привіз до Канн новий фільм "Ти зустрінеш високого чорнявого незнайомця" та плеяду задіяних у ньому зірок: Наомі Вотс, Антоніо Бандераса, Ентоні Хопкінса. " У моєму фільмі лише двоє щасливих персонажів, – сказав на прес-конференції Вуді Аллен, – і обоє вони – "чокнуті". Кращий слоган для розкрутки кіна, гадаю, важко вигадати.

Справжня суперзірка фестивалю – найстаріший кінорежисер у світі, 101-річний португалець Мануель де Олівейра. Свій новий фільм "Дивний випадок із Анжелікою" Олівейра продемонстрував у паралельній конкурсній програмі "Особливий погляд". Справді, погляд у людини, яка продовжує працювати у такому віці, має бути особливим.
Переможців та лауреатів Канського фестивалю-2010 буде оголошено в неділю, 23 травня.

Канни і Україна

Усі ми знаємо, що Україна вже має одну "Золоту пальмову гілку". Її здобув 2005 року молодий режисер із Франківщини (і випускник Чернівецького індустріального технікуму) Ігор Стрембіцький (на фото) за короткометражний фільм "Подорожні". Але говорити, що цю високу нагороду отримала Україна, треба з певними застереженнями. По-перше, на Канський кінофестиваль стрічки представляють не країни, а автори. Відбором же займається фестивальний комітет. По-друге, Україна в особі чиновників від кіно не захотіла нічим посприяти нікому на той час не відомому режисерові в його прагненні прославити вітчизняний кінематограф і жодної копійки не дала.

Цього року синьо-жовтий прапор знову фігурує в конкурсній програмі фестивалю. Тепер уже (вперше!) серед повнометражних фільмів. Свій твір представляє режисер Сергій Лозниця, відомий у вузьких колах як кінодокументаліст. "Щастя моє" – фільм ігровий, але знятий, як стверджує сам автор, у документальному стилі. Збагнути відразу, чому це кіно українське, нелегко. Дія відбувається в Росії, участь у зйомках брали кінематографісти з Німеччини, Голландії, Румунії. До речі, румунський оператор Олєг Муту працював свого часу над фільмом "Чотири місяці, три тижні і два дні", який здобув головну нагороду в Каннах 2007 року. Сам Лозниця за походженням білорус, працював переважно на російських і німецьких студіях... Втім, в одному з російських джерел вдалося-таки знайти пояснення українськості цього фільму. Його, як там написано, знято на українські гроші. Отакої! А ви кажете, бідна країна.

Повертаючись до стрічки, яка вперше представляє Україну в конкурсній програмі повнометражок на Канському фестивалі, процитуємо анотацію з українського Інтернет-джерела: (фільм) "описує декілька днів із життя простого водія вантажівки Георгія, які швидше нагадують нескінченний кошмар з гірким присмаком насильства і зловживання владою. Йдучи на роботу, він щоразу потрапляє у схиблений світ своєї країни, який підточує його пам’ять та здоров’я. Як результат – убивство, після якого Георгій просто спокійно лягає спати. Фільм викриває темну сторону ситуації, яка склалася в російській глибинці в наш час".

Як з’ясувалося нині, коли прем’єра вже відбулася, у цій анотації лише ім’я головного героя вказано правильно. І зовсім він не водій вантажівки, який "ходить на роботу", а далекобійник, який заблукав у російській глушині. Тож "пам’ять та здоров’я" підточує йому не абстрактний "схиблений світ", а цілком конкретна дровеняка, якою він дістав по голові від місцевого населення. "Щастя моє" – назва не те що іронічна чи саркастична, вона просто знущальна, зважаючи на сюжет. Адже цей фільм – класика "чорнухи", така чорна чорнота, якої, за твердженням акредитованих у Каннах російських кінокритиків, ми не бачили навіть у славетні дев’яності.

До речі, про російських кінокритиків. Щойно з’ясувалося, що "Щастя моє" сподобалося журі і претендує на одну з головних нагород ("Золоту камеру", її вручають за найкращий дебютний повнометражний фільм), вони почали наввипередки називати фільм "російським", "нашим", хоча до початку фестивалю не виявляли до нього жодної цікавості. Проте на офіційному сайті фестивалю варіантів немає: "Щастя моє", режисер Сергій Лозниця, Україна.

Трішки історії

Перший кінофестиваль у Каннах мав відбутися 1939 року, але відомі події в Європі змусили відкласти цей гарний задум аж до 1946 року. Спочатку фестиваль був насамперед цікавим світським заходом, який працював на популярність курорту, та поступово ставав дедалі професійнішим зібранням. 1959 року при фестивалі почав працювати кіноринок. У 1960-х роках до програми додали дві незалежні секції – "Міжнародний тиждень кінокритиків" та "Два тижні режисерів". Відтак фестиваль продовжував розростатися, ділитися на різні конкурсні та позаконкурсні програми. Одне з найновіших надбань – програма "Сінефондасьон", в якій беруть участь студентські короткометражки.

Цікаві факти про Канський кінофестиваль

Палац, у якому відбуваються головні події фестивалю, – вже другий. Перший мав назву палац Круазет (однойменний із набережною). Його урочисто відкрили 1949 року, а через сорок років знесли. Новий палац фестивалів збудували 1983 року на площі Жоржа Помпіду.

Двічі – 1948 та 1950 року – фестиваль не відбувся через брак коштів. А 1968 року його довелося дочасно припинити через студентську революцію.

Всупереч гучній назві, "Гран-прі" – не найвища, а друга за значенням нагорода фестивалю. Головною нагородою є "Золота пальмова гілка".

1993 року "Золоту пальмову гілку" вперше отримала жінка-режисер – Джейн Кемпіон за фільм "Піаніно".

Канський кінофестиваль є закритим професійним форумом, на який неможливо купити квиток – лише акредитуватися. Для звичайних глядачів проводять спеціальні сеанси під відкритим небом. Однак там демонструють лише найкращі фестивальні фільми минулих років або щось із позаконкурсної програми.