Задоволений Iрванець

Поет, прозаїк, драматург, перекладач, підскарбій Бу-Ба-Бу і просто активний громадянин Олександр Ірванець минулого тижня відвідав Чернівці як спеціальний гість фіналу молодіжного літературного конкурсу ім. Вадима Коваля. За два тижні Ірванець знову заїде до нашого міста, але щоб довідатися, з якої причини, мусите дочитати розмову з ним до кінця.

Країна останнього шансу

– Почнемо з головного. Як гадаєш: те, що діється в нашій політиці, – це вже остаточний гаплик чи нашим далеким нащадкам все-таки пощастить трохи пожити в нормальній країні, яка водночас називатиметься Україною?

– Та ні, хочеться вірити, що гаплик цей – ще не остаточний. Я взагалі вже досить давно зробив для себе висновок, що Україна – це країна останнього шансу. Зрозумів я це, дивлячись один із безнадійних відбірних циклів до чергового чемпіонату з футболу. Наша збірна програвала або грала унічию, постійно тримаючись на третьому (непрохідному) місці, але в нас весь час, фактично до останнього матчу в групі залишався шанс: якщо ми оце виграємо в Німеччини, а Хорватія програє вірменам, то ми ще видряпаємось на друге місце, а потім через плей-офф і т. п. Отож в нас все одно залишатимуться шанси, а ми й надалі їх бездарно тринькатимемо. Це наша національна риса.

– Днями трохи галасу в "інформаційному просторі" наробила опублікована в "Газеті по-українськи" твоя відмова підписати Звернення української інтелігенції з приводу угоди про Чорноморський флот Росії, під яким першим стояло ім’я Оксани Забужко. Ти не погоджуєшся зі Зверненням чи з Оксаною Забужко?

– Не збираючись ні перед ким виправдовуватись, усе ж скажу, що журналісти "Газети по-українськи" вчинили негарно, присобачивши до мого коротенького інтерв’ю підзаголовок "У всьому винна Забужко". Якби ж то вона одна! Мене справді дратує і лютить позиція багатьох моїх друзів і знайомих, які в другому турі повелися на ті заклики і проголосували "проти всіх". Хтось уже назвав цей синдром "противсіхізмом". А тепер оно знову "маємо те, що маємо".

– Але чи ти справді вважаєш, що Забужчин, як і будь-чий інший заклик голосувати проти всіх вплинув на результати виборів? Тобто невже ти віриш, що самодостатній український народ взагалі звертає увагу на якісь там заклики якоїсь інтелігенції?

– Такі заклики йшли від дуже впливових осіб, і йшли публічно, линули з телеекранів. Крім нашого екс-президента, до цього ж закликав і екс-міністр оборони Гриценко, і ще чимало людей, чия думка важить для свідомого громадянина, який проживає в райцентрі чи й обласному містечку, і не має випрацюваної власної думки. Інакше звідки набігло тих аж понад 4 відсотки – цифра величезна, якщо порівнювати зі світовими прецедентами.

– Гаразд, а чи було б краще жити, якби президентом стала Ю. В. Т.?

– Думаю, рай на землі однозначно б не настав і ми також були б невдоволені. Але певен, що на 50-й день її правління ми б не мали такої ганебної угоди про ЧФ і таких заяв про Голодомор, і таких рішень про роль української мови, які маємо з цією владою.

– Ще на хвильку до Звернення. Воно мало на меті недопущення ратифікації угоди Верховною Радою. Інакше, мовляв, Україні загрожує розкол. Однак Рада угоду ратифікувала. То що тепер? Україна розколеться? І чи, зрештою, це не краще – відколоти від себе, скажімо, Донбас і Крим, ніж дочекатися, щоб лінія пройшла значно західніше, як у твоєму славнозвісному романі "Рівне/Ровно"?

– Як письменник я мав би в такому разі втішатися: мій роман тоді би передрукували багато де у світі. Але мені чомусь не весело. Я реально відчуваю дихання цього вітру роз’єднання, і воно, це дихання, не дуже приємне. Тож я особисто робитиму все, щоб цього не сталося.

Випускаю демонів з душі

– Після "Рівного" ти до "великих форм" не звертався. Але ходять чутки, ніби саме тепер знову пишеш роман. Який, про що?

– Це буде досить химерний текст, він має побачити світ до Форуму видавців у Львові, себто до вересня. Якщо казати образно, цим романом я "випускаю демонів з душі". А їх там накопичилося нівроку. Роман буде про смерть, про бачення, про видиме й невидиме. Більше не розповідатиму, дочекайтеся книжки.

– А що нового, так би мовити, на ниві драматургії?

– Після роману хочу сісти й докінчити п’єсу, яку почав кілька років тому. П’єса ця про українську діаспору в Америці, і вся її дія (дві дії) відбувається на українському цвинтарі десь у США. Назву я вкрав у режисера Серджіо Леоне: "Якось в Америці". А загалом, особисто мені дико бракує сучасної драматургії, актуальної і живої. Тому й мушу затуляти ці дірки власним тілом.

– Ще одна твоя іпостась – перекладач. Які у цієї іпостасі найближчі плани?

– Як у тому старому анекдоті: я б тоді ще й трішки шив. Я теж трішки шию – маю на сьогодні сім книжок перекладів з російської, білоруської та польської мов. Невдовзі знову буду в Чернівцях, у товаристві чудового білоруського письменника Уладзімера Арлова, збірку прози якого "Реквієм для бензопилки" я теж переклав. 20 травня ми з ним відкриватимемо поличку білоруської літератури у "Букіністі". Щиро всіх запрошую. Арлов читатиме по-білоруськи, я по-українськи, і ми з ним обоє докладемо всіх зусиль, аби не знудити вишукану буковинську публіку.

– Тільки не ображайся, але ти – людина віку вже не дуже юного, натомість енергія з тебе так і пре. Звідки ти її береш? Таке враження, ніби ти від усього отримуєш насолоду.

– Життя насправді прекрасне, і з віком це відчуття загострюється, принаймні в мене – саме так. Насолоду отримую від спілкування з друзями, зі студентами в Острозькій академії, де трохи викладаю, від поїздок світом (а я багато мандрую), від страв і напоїв, від книжок і музики. А ще часом спілкуюся з Буддою. І це теж приносить задоволення.
Олександр БОЙЧЕНКО

ВОЛОДАРЕВІ ПЕРСНЯ
"…єдиним джерелом влади
в Україні є народ".
Стаття 5 Конституції України.

Як ти пишався собою й народом!
Чувся і гідно, і гордо.
Йшов ти дорогою, гобіте Фродо,
Ось і зайшов аж у Мордор.

Бо не навчився ти махлювати,
Щира душе й безборонна.
Думав за Ґендальфа голосувати,
Вийшло, що за Саурона.

Стисни розпуку ридаючим горлом,
Стисни печаль і жалобу.
Хто в опозиції? Там тільки Горлум
І павучиха Шелоба.

Хто розірве зачароване коло?
Хто захистить і пригорне?
Гобліни, орки і тролі навколо,
Але нема Арагорна!

Швидко ж ми все їм простили й забули!
Он вам для пам’яті знову
Заборонити хочуть назґули
Гобітську пісню і мову!

Та не забули казли і уроди,
Те, чого б’ються заради –
Є ще у тебе, гобіте Фродо
Перстень Верховної Влади!

Станем пліч о пліч, покажем натомість,
Що ще не повне г..но ми!
Може і справді прийдуть на поміч
З заходу ельфи і гноми?

А як не прийдуть – то й ну їх, противних!
Нічого нудити світом,
Стисни меча – й хай дельфійський світильник –
Тризуб у темряві світить!

Олександр Ірванець