40 років тому не стало Пауля Целана. Увечері 20 квітня 1970 року він непомітно покинув своє так по-справжньому й необжите паризьке помешкання на авеню Еміль Золя, №6, щоб ніколи більше не повернутися. Своїм останнім пристановищем він обрав воду – первинну стихію, з якої з’явилося життя. Для нього це було поверненням до першовитоків. Смерть у воді – це лагідна смерть. Вона імітує ілюзію життя: плин, рух, вир, дзюрчання. Коло над ним зімкнулося. Назавжди.

У німецькій мові, якою писав і в якій жив Пауль Целан, для позначення самогубства існує два слова: "Selbstmord" і "Freitod". Перше з них доволі жорстке й безкомпромісне, воно містить конотації насильства над собою. Друге в буквальному перекладі означає "вільну смерть", тобто смерть за власним вибором, за згодою із самим собою. Гадаю, що Целан, який так добре розумівся на тонкощах словесних відтінків, не думав про смерть як про самогубство – він обрав собі вільну смерть, як і належить поетові, для якого найбільше важить свобода вибору.

На той час йому виповнилося тільки 49 років, проте душевні сили, спрага життя вже давно покинули його. Останні місяці він жив мовби у якомусь трансі, дедалі більше віддаляючись від людей, замикаючись у собі, обриваючи всі зв’язки зі світом. Якийсь нестримний амок гнав його до лише йому відомої мети, що невпинно вабила до себе, обіцяючи умиротворення, спокій, взаєморозуміння, солідарність…

У таких випадках завжди виникає великий знак запитання із невмолимим "чому", яке розпадається на низку інших, не менш невідступних запитань. Що спонукало його до цього кроку? Чому він зважився на це? Невже становище виглядало таким безнадійним, що не було жодного іншого способу виправити його?

Одначе парадокс добровільної смерті Целана полягає якраз у тому, що зовнішніх приводів до неї, на перший погляд, буцімто й не існувало. На той час він був уже відомим поетом, відзначеним авторитетними літературними преміями, за право публікації творів якого змагалися між собою німецькі журнали й видавництва, мав престижну, добре оплачувану й не надто обтяжливу роботу лектора німецької мови й літератури в елітарній "Еколь нормаль" (вища педагогічна школа, філіал Сорбонни), жив у щасливому шлюбі із вродливою жінкою, талановитою маляркою, французькою аристократкою Жизель де Лестранж, був турботливим батьком улюбленого сина Еріка… Себто і публічний, і приватний боки його життя не викликали жодних побоювань. Однак існувала ще й інша сфера, глибоко прихована від сторонніх очей. Це душа поета – розірвана, пошматована, вкрита численними рубцями й шрамами, які ніяк не хотіли загоюватися. Вони були наслідком того травматичного досвіду, ім’я якого – єврейська доля, що нею він спершу нехтував, відтак намагався ухилитися, щоб, врешті-решт, збагнути й прийняти її як фатальну невідворотність.

Про що думав цей виснажений стражданнями, гнаний жахливими споминами, приречений на цілковиту самотність чоловік, прямуючи від свого холодного й чужого помешкання, куди він нещодавно переїхав (залишатися під одним дахом зі своєю родиною він не міг, бо з недавнього часу став небезпечним для неї), до розташованого неподалік мосту Мірабо? Можливо, він декламував про себе рядки Аполлінера, поета, якого любив і перекладав: "Під мостом Мірабо струмує Сена…"? Можливо, він бачив себе маленьким хлопчиком у Чернівцях, який з ранцем за плечима весело поспішає до румунського ліцею, куди його записали після строгого відбору? Він мріє стати першим учнем свого класу, проте румунські професори і "приналежність до єврейської гілки семітської раси" заважають відразу здійснити цей честолюбний план. Антисемітизм уже буяє у цій школі пишним цвітом, про нього він міг би "написати цілу книгу обсягом 300 сторінок".

Це був лише перший знак зловісної доби, яка невпинно наближалася. За кілька років юний випускник румунського ліцею вирушить на навчання до французького міста Тур, і шлях його проляже через Берлін. Він досягне столиці Третього рейху ввечері 10 листопада 1938 року, коли тут уже палатимуть синагоги ("Кришталева ніч"). "На Ангальтськім / вокзалі / назустріч тобі клубочився дим, / він був уже завтрашнім", – напише він згодом в одному з віршів.
Поступово окремі скалки цього травматичного досвіду починають складатися у жахливу мозаїку з ликом горгони. Нещастя переслідують його одне за одним, навально, без передишки: приниження у чернівецькому гетто, куди під час війни заганяють усе єврейське населення міста; відгородженість від світу, жовта зірка Давида на грудях, голод, холод, знущання жандармів; депортація батьків у Трансністрію, яка обернулася для нього ніколи не подоланим комплексом вини; страшна звістка про їхню загибель уже в перші місяці неволі ("Чи знає ще хвиля Південного Бугу, / Яку тобі, мамо, чинили наругу?"); ув’язнення в румунському "трудовому таборі", де під пильним оком наглядачів йому доводиться з ранку до вечора рити землю й вергати каміння; повернення в осиротілу батьківську оселю, де відтоді він не може витримати й кількох хвилин, позаяк самі стіни нагадують йому про безповоротну втрату й ще більше роз’ятрюють і без того пекучі рани; втеча до Бухареста, відтак до Відня й далі – до Парижа, де у перші роки як "displaced person", людина без паспорта, а значить, знову безправний, він веде жалюгідне існування, перебиваючись випадковими заробітками, проте завжди з тавром "східноєвропейського єврея" на чолі.

А згодом – нові випробування, викликані пожвавленням неонацистських та антисемітських тенденцій у Німеччині Аденауера. Його "Фугу смерті", яка стала трагічним реквіємом за мільйонами замордованих у нацистських концтаборах, німецька критика називає "контрапунктним вправлянням на нотному папері", що не має жодного стосунку до реальної дійсності. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стала т. зв. "афера Клер Голль", коли вдова паризького поета Івана Голля безпідставно звинуватила його у плагіаті творів свого чоловіка. Ця афера спричинила дедалі частіші депресії поета, які невдовзі вилилися у манію переслідування. Віднині він навіть своїм найближчим друзям підкладає цей пробний камінь, і мало хто проходить таке випробування. Як наслідок – ще більша ізоляція. Світ розколюється для нього навпіл, навіть болючі процедури лікування електрошоком неспроможні відновити його душевну рівновагу. "Своїм лікуванням вони мене знищили", – зізнається він.

Пауль Целан не залишив передсмертного листа, він просто пішов з дому й не повернувся. Його дружина гадала, що він поїхав до Праги. Це була його давня мрія – побувати у місті, де жив рідний йому за духом Франц Кафка. Але чи таким уже спонтанним було його фатальне рішення? В календарі поета під датою 19 квітня 1970 виявлено власноручний запис французькою мовою: "Dеpart Paul" ("Відбуття Пауля"). Цю коротку, написану про себе мовби з чужої, далекої перспективи фразу, підкреслено двічі. Отож він чинив цілком свідомо. Але чи було це самогубством у звичному сенсі, чи, може, радше відтермінованим убивством? Подібно до мільйонів інших євреїв, він став пізньою жертвою Голокосту, який наздогнав його через чверть століття у комфортному Парижі. На його робочому столі залишилися ключі від квартири, знятий з руки годинник і розкрита біографія Гельдерліна з виділеними словами Брентано: "Часом цей геній стає темним й опускається в гіркий колодязь свого серця".

Петро РИХЛО