* * *

Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів.
І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе
Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.

Я волів би бути її швидкоплинним тілом.
Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу,
Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде.

Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима,
Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком.
Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати

Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли.
Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплих
Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає

звичайне земне життя!


Серпень, 18

Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме,
Що плюнути під водою.

Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.

Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стирчать
Напівмертві руді гладіолуси.

Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.

Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.

15 секвенцій

З цим зубом, що росте собі потай, користаючи з мого сну,
Аби одного ранку, мабуть, заблиснути, як страшна зброя,
З усе ще непоганим тілом, хоч і вже повільнішою течією рідин
І додатковою мілісекундою, потрібною, щоб зареаґувати,
Я все ще можу спробувати підкупити хоча б найнезначнішого ангела.

Роздратовані боги усього мого життя, грізні й ласкаві духи,
Що чекають від мене найжорсткішого "ні", колесо,
Що котиться саме собою, гнане вітром і передчуттям зливи,
Усі істоти, котрі приходили, аби мені щось показати,
Тут затихають і віддаляються, ніби пишучи в інший бік.

Рівний ритм, як на суданському ринку, інакше говорить
Про той же простенький смуток. Заблукана амбасада вольфраму,
Що подає мені мерехтливий знак. Яке має значення, звідки починати
Відхід: все написано усередину, до цього непевного знака,
Самочитального ієрогліфа, що тлумачить себе як Спазм і Сурма.

* * *

Досить напружити якийсь особливий м’яз – і ти вже там, смієшся
і крутишся, як однокрилка! Раніше я знав цю вправу.
Так може скипіти завжди покірна вода. Простий бунт води,
а все дзижчить, ніби розігнана пальцем платівка.

Це все було і могло повернутись – той колір світу,
надія, перекладена хлібом і мохом. Може, хтось
дзвонив, а я саме вийшов до кухні по якусь дрібницю?
Чи хтось намагався мене розбудити, дмухаючи в обличчя?

Як себе описати? Як тепер себе описати? М’ясо,
що багато разів помилялося формою?
Попереду ще дві галявини різної площі, зі смугами
сонця, з чужим взуттям, де живуть покоління безсонних мурах.

Остап Сливинський (нар. 1978 р. у Львові) – поет, перекладач, есеїст. Автор поетичних збірок "Жертвоприношення великої риби" (1998), "Полуднева лінія" (2004), "М’яч у пітьмі" (2008), "Ruchomy ogien’" (Вроцлав, 2009). Вірші та есеїстика перекладалися 12-ма мовами. Лауреат Літературної премії "Привітання життя" ім. Б.-І. Антонича та Премії Губерта Бурди для молодих поетів Східної Європи. Перекладає з польської, болгарської, македонської, білоруської. У 2006-2007 рр. був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові.
Від 2009 року – співредактор польсько-німецько-українського літературного часопису "Радар".