Сто років Iмператору

Всі, хто бачив найвідоміший фільм Акіри Куросави "Сім самураїв", одностайно відзначають: це наче зовсім і не художнє кіно, а документальна хроніка. Така, втім, захоплива, що навіть не встигаєш помітити її тригодинну тривалість. І дарма, що події відбуваються тисячу років тому, все одно здається, ніби камера просто підглядала за ними. Цим і відрізняються історичні фільми Куросави від численних "костюмованих" витворів. Якщо для більшості сучасних режисерів історичне кіно – це насамперед дорогий антураж і масові батальні сцени, то для Куросави – лише спосіб сказати щось важливе й актуальне. Режисер неодноразово зізнавався, що історичне тло він часто використовує, як це не парадоксально, для більшої достовірності. Скажімо, буденне насильство, таке органічне кілька століть тому, в сюжеті з сучасного життя виглядало б занадто шокуючим і викликало б відторгнення у глядача.

Попри те, що у фільмах Куросави немає нічого від згаданої костюмованості, в них не було і жодної "клюкви" на зразок вогнепальної зброї років за сто до її винаходу чи випрасуваних кімоно на бідних селянах. Від усіх, хто працював у його команді, режисер вимагав насамперед точності та достовірності. Дуже суворо вимагав. За це його в кіноколах і прозвали Імператором.

Куросава і Японія
Майбутній Імператор народився 23 березня 1910 року в Токіо. За походженням він із самураїв, а бути самураєм означає жити (і помирати) за суворим кодексом. Шлях у кіно Акірі проклав його старший брат. Захопившись цим новим на той час мистецтвом, брат влаштувався на посаду такого собі коментатора фільмів, адже тоді кіно було німим. Невдовзі став дуже популярним і серед глядачів, і у мистецькому середовищі, та в розпал цієї популярності… наклав на себе руки – здійснив ритуальне самогубство разом із подругою.

Через багато років, маючи за шістдесят, і сам Акіра Куросава спробував убити себе. То не було справжнє самурайське сеппуку (так правильно називається самурайське самогубство, а більш знане у нас "харакірі" – слово дещо зневажливе). Проігнорувавши розпорювання живота як неестетичне, режисер, на той час уже всесвітньо відомий, порізав собі жили на шиї та руках. Однак нагодилися люди, терміново відвезли Куросаву до лікарні, де судинні хірурги все майстерно зашили і відправили пацієнта на психологічну реабілітацію. Через що ж така зріла та благополучна людина вирішила вбити себе? Через кіно: кілька невдалих проектів – і життя для Куросави втратило сенс.

Куросава і США
Дві стрічки Акіри Куросави отримали "Оскара" як найкращі неангломовні фільми. Це "Расьомон" і "Дерсу Узала". "Расьомон", знятий 1950 року, власне, і прославив режисера на весь світ. Це історія одного злочину. У лісовій хащі розбійник нападає на подорожню родину самурая. Дружину зґвалтовано, чоловіка убито, а свідком цього випадково стає лісоруб. Відтак свою версію подій по черзі розповідають четверо людей: сам злочинець, жінка, свідок і навіть убитий самурай, дух якого викликала заради справедливого суду чарівниця. Версії виявляються такими різними, що заводять у глухий кут суддю, а кіноглядачеві відкривають істинну сутність людської натури.

Успіх стрічки був приголомшливим. Не дивно, що Куросаву невдовзі запросили працювати до Голівуда. І він поїхав, але так нічого й не зняв. Його, Імператора, шокувала та підпорядкованість інвесторам, в якій перебували американські режисери. Він побачив, що за безперервним звітуванням про кожен витрачений долар просто ніколи знімати кіно. Він зривався, шаленів, сварився з продюсерами. Вічно усміхнені американці негайно проголосили японця божевільним. Дійшло навіть до обстеження на дієздатність у відповідній клініці. Такої ганьби потомственний самурай, звісно, не стерпів і, заплативши "неустойку", повернувся додому.

Чи то в Штатах його хтось врік, а чи батьківщина образилася за тимчасову зраду, але вдома у Куросави пішли провали за провалами. Нові стрічки не мали успіху, та і йому самому вони не подобалися. Тоді режисер і вирішив вкоротити собі віку.

Куросава і СРСР
Невдало погастролювавши в одній "великій державі", Імператор несподівано знайшов порятунок в іншій. Одразу після спроби самогубства Куросава отримав запрошення до Радянського Союзу на зйомки фільму "Дерсу Узала" за твором Володимира Арсеньєва про щирого та мудрого сина тайги. Режисер із радістю погодився. По-перше, його давно цікавила Росія, точніше російська література. Найвидатнішим письменником усіх часів він вважав Достоєвського і зняв за його романом "Ідіот" фільм. Екранізував він іще одну річ із російської класики – п’єсу Горького "На дні". Обидва фільми режисер "одомашнив", перенісши дію до Японії. По-друге, Куросаву, закоханого, як заведено серед японців, у природу, спокусили надзвичайні простори тайги. Він був щасливий під час роботи над "Дерсу Узала" і казав, що наче вирвався з гарного, але тісного світу на волю Всесвіту.

Щасливі були і радянські функціонери від кіно, адже вони підібрали і відігріли митця, зацькованого одразу двома імперіалізмами. Щоправда, американці і тут усе зіпсували своїм "Оскаром".

Куросава і небеса
До власного сторіччя Імператор не дожив. Хоча і міг би, зважаючи на генетичні задатки японців. Він помер у 88 років, пишучи сценарій до чергового фільму. Цікаво, що в одній з останніх стрічок – "Сни Акіри Куросави" – режисер зумів таки з’єднати всі три свої дороги – японську, американську та російську. Фільм продюсували (Спілберг) та працювали над візуальними ефектами (Студія Лукаса) американці, музику писав росіянин (Іпполітов-Іванов), а по суті фільм вийшов японським на всі сто – нединамічним, неепічним, філософським. Фільм складається з восьми новел-снів, у першій з яких Куросава (він і є головним героєм) потрапляє в картину Ван Гога. Мені здається, що саме туди, в пейзажі Ван Гога, Куросава хотів потрапити після смерті. Такими йому бачилися небеса (чи, якщо хочете, рай): сонячними аж до болю і по-дитячому простими. Гадаю, там він і опинився.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА