Митець-універсал Богдан Жолдак є автором прозових збірок "Спокуси", "Яловичина", "Як собака під танк", "Бог буває", "Антиклімакс", "Топінамбур, сину", пригодницької повісті "Той, хто", кіноповісті "Усмішка тріумфатора", п’єс "Хто зрадить Брута?", "Закоханий чорт", "Глина", кіносценаріїв художніх фільмів "Козаки йдуть", "Відьма", "Запорожець за Дунаєм", "Іван та кобила", "Дорога на Січ", гопак-опери (За Квіткою-Основ’яненком) "Конотопська відьма" та багатьох інших творів. Крім того, працював на телебаченні й радіо і викладає кінодраматургію в КДІТМ ім. Карпенка-Карого. На зустріч із чернівецькими читачами Богдан Жолдак привіз новинки – конструктор казок "Казкарик", пародію на фантастичний детектив "Генії теж плачуть", реп-детектив "Гра в гру" та ще кілька дитячих книжок, що побачили світ у київському видавництві "Грані-Т". Під час автограф-сесії у книгарні "Букініст" письменник охоче відповів на наші запитання.

– Пане Богдане, Ви привезли з собою казковий конструктор. Для чого він?

– Це для найменшеньких. Щоб діти самі себе розважали і зростали у цих казках. Ви знаєте, що дитина може слухати одну й ту ж саму казку двісті разів від батьків. І задовбує часом їх. Батько хоче щось спростити, дитина відразу каже, що ні, він те й те пропустив. Дитина вже все напам’ять знає. І тут врятує "Казкарик", який навчить дитину складати казки, щоб вона сама розказувала їх батькам. Уявляєте: ви собі кришите картоплю, готуєте їсти, а дитина складає казку. Це ідея Михайла Грушевського. Своє чотиритомне дослідження української літератури він починає з розгляду того, як формуються казки. Здається, він це зробив ще до "Морфології казки" Проппа. Я використав цю ідею і дав можливість дитині самій розважатись. Якщо оцю книжку зробити посібником для дитячих садків, то Україна інтелектуально зросте неймовірно і подолає духовний занепад, про який так часто говорять.

– Якось Ви казали, що лише для дітей література – найголовніше в житті, з дорослішанням це минає…

– Все наше життя ми хочемо того щастя, яке мали від казок, ми шукаємо, щось знаходимо в дорослій літературі, але такого стану, який був у дитинстві, не можемо досягнути, тому що це такий безпосередній міфічний стан, якого ми вже позбавлені. Іноді, граючись з дітьми чи онуками, ми туди потрапляємо, але не всі. Є, скажімо, суворі батьки, дорослі. Вони вимагають порядку, щоб дитина не пустувала. А дитина має пустувати, тому що все, вигадане людством, – це забави.

– Ви створили в літературі кілька нових жанрів. Вам було тісно в старих?

– Спочатку все-таки існує твір, а вже потім літературознавці говорять про його жанр. Коли ти починаєш щось писати, ти ж не думаєш, що пишеш жанр, ти розповідаєш історію. Одна історія лягає на ось цей жанр, інша ж ніколи на нього не ляже, тому вимагає іншого.

Я вчу молодих письменників, сценаристів: ніколи не думайте про себе збоку. Якщо ви будете творити свої речі за літературознавчими схемами, ви одразу відкинете себе на кілька кроків назад. У вас вийде, як у тієї стоноги, яку запитали: що робить твоя тринадцята нога, коли двадцять сьома ступає на землю? Вона подумала – і перестала ходити.

– Ви реалізуєте себе в кіно, театрі, літературі. Що з цього всього Вам найближче?

– Це така штука: наприклад, стукнуло мені в голову щось написати про Довженка – я пишу статтю. Виникла якась хохмічна ситуація, яка добре виглядатиме в театрі, – пишу для театру. Вискочила казочка – роблю мультфільм. Звичайно, є письменники, які працюють у вужчих межах, і добре працюють. Але мені так нецікаво. Мені цікаво, щоб як в українській приказці: "Треба жить, як набіжить". Набігає якась там тема, сюжет – і я пишу. І своїх студентів так вчу: стукнуло тобі щось у голову – сідай і пиши, не думаючи ні про що. Напишеш – тоді будеш правити, зводити текст. Бо якщо почнеш думати: "Чи я у цьому оповіданні переплюну Стефаника? Я ж не переплюну. А Лесю Українку? Та Боже збав". І це є капець!

– Ваша нова книжка називається "Коли генії плачуть". Часто бачите, як вони плачуть?

– Генії завжди плачуть. Деякі з них вдають, що вони не плачуть, але бути генієм – це дуже тяжко, особливо – геніальною дитиною. Дуже шкода цю величезну кількість геніальних дітей, яким немає ходу в школі. А найпростіша річ – зробити екстернат, який миттєво усім здібним дітям дав перспективу. У нас же – три відмінники, з них двоє зубрил, кілька дегенератів, а решта – це ті талановиті діти, які просто не хочуть вчитися, бо їм нудно. Добре контрольована система екстернату – і миттєво всі ці діти стали б іншими, і Україна стала б найпотужнішою країною. Але такої системи немає. Це свідчить про те, що ця паскудна держава працює проти свого народу. Свідомо. Щоб народ не піднявся. Може, саме хтось із нинішніх дітей підніметься й переінакшить цю падлючу державу. А щодо книжки, то це така собі пародія на фантастику. Тому що серйозну фантастику писати важко. Треба бути дуже освіченою людиною, гратися з технічними новаціями. А написати пародію легше.

– Що з нами ще не так? Скажімо, порівняно з іншими країнами, де Ви буваєте і де Вас перекладають?

– Наприклад, Кам’яна могила. Це найбільший на території планети артефакт. Це написи й малюнки, яким 14, 16, понад 20 тисяч років. Не треба дебатувати, чи вони справжні, як у випадку "Велесової книги", бо ось воно все є тут. Пуп землі і світової цивілізації. І що? Ми про це говоримо, а результату немає. Паломники ходять на Кам’яну могилу, інтелектуали люблять приїхати, притулитися до цих первісних петрогліфів. Але що з того? Якби, наприклад, десь у Польщі знайшли бодай один такий петрогліф, то поляки б так од щастя кричали, що ми б тут поглухли. А у нас 120 рясно списаних гротів – і ми собі мугикаємо. До речі, дуже дивною смертю помер директор заповідника "Кам’яна могила". Його чомусь тричі неправильно прооперували. Перед цим Даниленко, який досліджував заповідник, теж якось незрозуміло помер, зникли його домашні архіви й архіви в Інституті археології. А коли в Новобогданівці тричі вибухали боєприпаси, це ж поруч. Уявити собі: одна ракета влучає в Кам’яну могилу – і ку-ку. Це все невипадково, це ланки цієї страшної боротьби в культурі за пріоритети, за істинні цінності.

– Над чим зараз працюєте?

– Останній фільм минулого року був про Івана Франка – документальний. Він пройшов ефірами. Мультфільм козацький зробив. Ігрову картину запустити зараз не вдається, лежить кілька проектів повнометражних. Буксує картина про Івана Виговського, про Конотопську битву. Я розумію, хто це може гальмувати: не люблять вони згадувати про Виговського. В літературі написав ось дві дитячі книжечки для видавництва "Грані-Т", тому що у мене внучка маленька: про жирафеня, яке дуже любило морозиво, і про зайченя, яке любило солодке. Граючись, ми із внучкою Яринкою разом просуваємось у літературній творчості. Коли виходить така книжечка, Яринка завжди каже, щоб я приніс її в дитячий садочок виховательці. І коли я приношу, це найбільший тріумф.

– Як оцінюєте останні події в суспільстві?

– Катастрофічно. Але, знаєте, все відносно. Як сказав один мій знайомий: "Та що це! Раніше города здавали – і нічого". Ми знали набагато гірші часи. Були навіть гірші за Чорнобиль і голод 1932-1933 років. Наприкінці XVстоліття України взагалі не стало. Пів-України – нічого, руїна, ні душі. Оце був жах. На тому тлі ми тепер, як у раю.
Наталя КРАСКО