Просто мана якась вчепилася: щойно подумаю про нового президента України – у пам’яті відразу спливає постать римського імператора Марка Аврелія, 1830 років від смерті якого минуло кілька днів тому. Втім, і коли думаю про попередніх українських президентів, – теж. Та що там президенти: досить мені на секунду побачити або, не дай, Боже, почути будь-кого з наших так званих політиків – і все, наче сократівський даймоніон починає на вухо нашіптувати: "Ні, брате, це тобі не Марк Аврелій".
Певно, всі знають напівжартівливу дефініцію Вінстона Черчилля: "Демократія – найгірша форма правління, за винятком усіх інших, випробуваних досі". Головною перевагою демократії справедливо вважається можливість формування влади на підставі волевиявлення виборців. Однак ця можливість є водночас і головним її недоліком. Той-таки Черчилль якось сказав менш знану, але не менш дотепну фразу: "Найкращий аргумент проти демократії – п’ятихвилинна розмова з пересічним виборцем". Про Флобера ж, який прямо заявляв, що ідіотів на світі завжди більше, ніж розумних людей, тож під час голосування вони завжди будуть у більшості, я взагалі, ні на що не натякаючи, мовчу. З іншого боку, за монархічної форми правління, де влада успадковується в межах родини, також існує постійний ризик, що трон раптом опиниться під сідницями якогось сімейного виродка.
Цікавий і – що важливіше – ефективний компроміс між двома крайнощами вдалося на якийсь час знайти давнім римлянам. Тобто не на якийсь, а на час п’яти поспіль імператорів, які одностайно вважаються римськими істориками хорошими, а сам цей час (96-180 рр.) – періодом найвищого розквіту Римської імперії і останнім в її історії золотим віком. Компроміс полягав у тому, що, починаючи з Нерви, трон, хоч і передавався у спадок, але не біологічному синові, а навмисно усиновленому імператором талановитому й порядному державному діячеві, кандидатуру якого мусили схвалити сенатори і полководці. Ось таким чином влада переходила від Нерви до Траяна, від Траяна до Адріана, від Адріана до Антоніна Пія і, нарешті, від Антоніна до Марка Аврелія.
Наскільки це можливо в далеких від ідеалу умовах земного існування, Марк Аврелій був ідеальним правителем. Зокрема тому, що бути правителем зовсім не прагнув, надаючи в душі перевагу філософії, передусім – сповненій мужнього самозречення філософії стоїцизму, останнім видатним представником якої він у підсумку і став. Ледь не з дитинства Марк (тоді ще не Аврелій, а, строго кажучи, Аніус Катіліус Северус) спав на голих дошках, загартовував організм і займався з домашніми вчителями ораторським мистецтвом та живописом, студіював юриспруденцію та, ясна річ, філософію. З ранньої юності він, зауважений ще імператором Адріаном, брав участь у державних справах, а в 19 років став консулом. Як імператор Марк Аврелій боровся з наслідками повеней і епідемій, відкривав сиротинці і філософські кафедри, добивався гуманного ставлення до рабів і поповнював державну казну, розпродуючи на аукціонах особисті коштовні речі та художні цінності. Схильний до діалогу і великодушності (навіть стосовно зрадників), Марк Аврелій водночас у разі потреби захисту кордонів держави персонально ставав на чолі війська і провів у походах значну частину свого владарювання. Власне під час такого походу він і помер від чуми на березі Дунаю в околицях сучасного Відня, викликавши одну з небагатьох в історії людства справжніх жалоб цілого народу за своїм правителем.
Попри всі імператорські досягнення Марк Аврелій – у цілковитій згоді зі стоїчною філософією – сприймав владу без жодного пафосу. Для нього це був просто один із тисячі звичайних людських обов’язків, які слід виконувати, не пишаючись собою, але й не нарікаючи на долю. При цьому, порівнюючи великих історичних діячів і великих філософів минулого, Марк Аврелій однозначно вважав ціннішою спадщину мислителів: "Не ходи шляхами Цезарів… Що таке слава Александра, Гая, Помпея перед лицем Діогена, Геракліта, Сократа?". І сам, у перервах між битвами, вів своєрідний філософський записник, відомий українському читачеві під назвою "Наодинці з собою: Роздуми".
У записнику Марка Аврелія абсолютно відсутні будь-які зовнішні події. Це справді роздуми, особливо цінні тим, що автор не збирався їх оприлюднювати, відтак не прибріхував і не намагався сподобатися потенційним читачам, як це зазвичай роблять навіть найчесніші літератори – з підсвідомою надією, що рано чи пізно їхні щоденники все одно хтось надрукує. Про що ж розмірковує наодинці з собою цей дивовижний імператор? Про себе як частинку цілісної природи, про життя в гармонії зі своїми переконаннями, про неможливість змінити інших людей, яка однак не повинна відвертати нас від доброчинності, про те, що не варто завеликої ваги надавати таким речам, як слава й ганьба, страждання й насолода, багатство і бідність, адже вони однаково дістаються людям хорошим і поганим, а значить, нічого не говорять про нашу сутність. Нерідко – там, де йдеться про тимчасовість і одноманітність земних благ – роздуми Марка Аврелія перегукуються з Еклезіястом і книгами Нового Заповіту, за що його пізніше згадували добрим словом християнські теологи.
Та, мабуть, найбільше Марк Аврелій розмірковує про безглуздість страху смерті, і хоч нібито не говорить на цю тему нічого нового, зате робить це з такою спокійною, позбавленою афектів переконаністю, що не залишає нам сумніву: сам він згаданий страх успішно подолав, а отже, досяг тієї вершини, на якій філософія зливається з релігією. Зрештою, його прийнята в муках, але сповнена тихої гідності смерть цілком це підтвердила.
P.S. "Прагнути неможливого – божевілля", – писав Марк Аврелій, маючи на увазі, що мудра людина не буде намарне очікувати інтелекту від Януковича, чесності від Ганці Герман чи порядності від Табачніка. Але ось який парадокс: теоретично погоджуючись з останнім римським стоїком, я практично ніяк не можу перестати обурюватися усією цією гоп-компанією. І коли вже та мудрість прийде?
Олександр БОЙЧЕНКО
