Чудо! Їй-Богу, чудо!

А чим не чудо? У світових театральних столицях газетні рецензії на вистави з’являються через кілька годин після прем’єри, а у нас – за півтори доби до. Щоправда, рецензією це не назвеш, бо хто б наважився її писати, відвідавши навіть не генеральну, а звичайну репетицію? Але все одно – чудо.
Ще більше чудо полягає в тому, що свавільна жінка стає слухняною і лагідною, Шекспір уживається з Федьковичем, а знавець минувшини нашого краю Василь Селезінка – із сучасним ді-джеєм Фродо. Наскільки гармонійно вони уживаються, глядачі зможуть оцінити завтра (13 березня) увечері, коли і відбудеться прем’єра вистави "Як козам роги виправляють, або Приборкання норовливої". Як зрозуміло з назви, в основу своєї постановки київський режисер Сергій Архипчук поклав класичний твір Вільяма Шекспіра "Приборкання норовливої" та фрашку Юрія Федьковича "Як козам роги виправляють" (1872 р.).

На думку автора передмови до Федьковичевої фрашки Василя Верниволі, цей твір не порівнюваний із комедією Шекспіра, позаяк "Федькович повитісував по-свойому персонажі у своїй перерібці. "Вільна" перерібка вийшла – дуже вільна й досить простакувата". Проте, вважає Верниволя, хоч і "написана вона для українського театру в Галичині й носить на собі всі сліди (прикмети й хиби) невибагливого тодішнього репертуару та не надто великого смаку в тодішньої публики", але є "все-таки цікавою… й досі можна її, трохи "обговтавши", ставити на аматорських сценах".

Як бачимо, тобто як побачите, режисер Сергій Архипчук не лише взявся "обговтати" переспів Федьковича фрагментами з Шекспірового оригіналу, а й вивів це синтетичне дійство – замість аматорської – на професійну (і це є третє чудо) сцену Чернівецького муздрамтеатру імені Ольги Кобилянської, де, до речі, прем’єра за Федьковичем ("Запечатаний двірник") востаннє була ще 1984 року.

Вибір сценічного матеріалу Сергій Архипчук пояснює тим, що вважає Федьковича "закономірним у Чернівцях", а синтез Шекспіра з Федьковичем, на думку режисера, відповідає головному завданню сучасного мистецтва, культури загалом, якось озвученому Олесем Донієм: "Сучасна українська культура повинна бути або живою, або мертвою. І щоб бути живою, вона має бути епатуючою. Тобто має робити щось таке, що приверне до себе увагу, а не ставати в ряд-конвеєр уже відомих рішень, інтерпретацій. Неважливо, що буде знайдено – чи якесь супермузичне рішення, чи якийсь новий підхід до оформлення. Мусить бути щось, що стане для публіки легким струсом. А може, й нелегким. Ми собі не ставили завдання зробити щось надзвичайно екзотичне, але ми хотіли, щоб цей твір був такий самий для сучасника, яким він став (мається на увазі першоджерело – "Приборкання норовливої") для Федьковича. Адже Федькович у той час, коли українська література була заборонена, розтоптана на Сході, а тут – як нерідна донька у книгодрукуванні і на сцені, відважився на суперепатажний крок. Він не просто переклав Шекспіра близько до тексту, він його вивернув, переніс у Заставну й Дорошівці. Шекспір зазвучав не літературною мовою, а діалектом. Це був дуже радикальний крок. Для чого це було Федьковичу? Він хотів далекий, чужий світ наблизити до глядача, він одягнув Шекспіра у селянський, буковинсько-гуцульський стрій".

"Працюючи над виставою, – розповідає далі режисер, – ми дозволили собі вставити кілька основних шекспірівських сцен у перекладі Юрія Лісняка, які настільки органічно вписалися у Федьковича, що воно сприймається як цілість. Ми з Шекспіра взяли найяскравіші сцени сутичок Катеріни з Петруччо, без яких не обходиться жодна солідна театральна школа. Це класичний учбовий матеріал. До того ж, повертаючи класичні сцени, ми адресували виставу молодому глядачеві. Тут порушується тема інтимних стосунків, притирання, тема домінування: хто домінує в цьому світі – він чи вона, може, вони, а може, хтось третій? Ми намагалися на все подивитися через метафору, глядач побачить на сцені принципи вахтангівського театру, принципи Брехта, вони є в арсеналі постановки". Аби додатково зачепити свого глядача, "за вухо, око, серце, нерви, душу", режисер запросив до співпраці молодих, але вже добре знаних у професійних колах митців – художника-постановника, живописця Ніну Мурашкіну та композиторів Богдана Сегіна й Олену Сєрову.

Сергій Архипчук не сумнівається в актуальності й, разом з тим, позачасовій цінності шекспірівсько-федьковичівського тексту: "У постановці важливо не те, хто кому скрутить роги, чий батько дужчий, а важлива сила спільності. І про це вистава. Чоловік і жінка мають обоє бути внутрішньо потужними. У звільненні енергії спільності двох є істина". Пошук істини, новий погляд на вічні проблеми, сучасне бачення та обігрування класичних тем – за цим може піти глядач до театру, який (театр) має бути живим, таким, що "зачіпає несподівано, безумовно, змушує наші упередження, наші звичні форми капітулювати, скласти зброю. Змушує нас здивуватися, бути зачарованими, захопленими".

Прихильником саме такого театру, театру, який змушує ставити запитання собі і шукати першоджерела, є Сергій Архипчук: "Мені, наприклад, не дуже сподобалося, як у Росії зробили екранізацію Булгакова. Але прискіпливі люди, подивившись фільм або ще й не додивившись, беруть книжку й читають. Важливо, щоб вистава стала подією. Тому живий театр – це театр, який стає подією. Можна ще у контексті розмови про мистецтво театру процитувати фразу Євгена Плужника з поеми "Канів", яка є важливою для мене: "Мати зачне таких пісень співати, що, літ діждавши, зрозуміє син". Ось таким має бути мистецтво, щоб навіть через роки воно поставало з пам’яті, щось змінювало, щось прояснювало".

Щодо роботи з чернівецькими акторами режисер зазначає: "Мені здається, ми з Людмилою Скрипкою дуже вдало підібрали річ, яка відповідає нинішньому станові трупи. Трупа – одна з наймолодших і, на мою думку, найперспективніших в Україні. За три-п’ять років ці актори будуть інакшими. Але деяких акторів, які твердо стоять на ногах, можна помітити вже сьогодні, в "Солодкій Дарусі", в "Калиновій сопілці", інших виставах. Саме вони становитимуть основу театру за кілька років. Зараз вони у продуктивному процесі формування".

Чи вдалося режисерові достатньо згуртувати молодих перспективних акторів? Чи вдалося акторам втілити всі режисерські задуми? Чи дійшли згоди Катря з Василем, а Федькович із Шекспіром? Далеко не всім з-поміж нас судилося отримати відповіді на ці запитання – лише тим, хто не полінується сходити на виставу.
Наталя КРАСКО