Богдан-Олег Горобчук народився 1986 року в Житомирі. Поет, художник, формувальник залізобетонних виробів другого розряду. З 2002 року – учасник Мистецької гільдії "Nеабищо". Лауреат конкурсу видавництва "Смолоскип", конкурсу "Неосфера" та низки регіональних конкурсів поезії. Автор поетичних збірок "Місто В Моєму Тілі", "Немає Жодної Різниці", "Цілодобово!" (спільно з О. Коцаревим і П. Коробчуком). Учасник численних поетичних фестивалів в Україні та Росії. Окремі тексти перекладені польською, литовською, російською, іспанською, португальською та англійською мовами. Під час перебування у нашому місті автор завітав до "Literatur Cafe", де ми й поспілкувалися про літературу і різні супутні речі.
- Абревіатура твого імені й прізвища виглядає як Б.-О. Г. Це свідомий вибір чи випадковість?
- Багато хто сприймав це так, ніби я набрався нахабства і навмисно підігнав собі ініціали. Але це ж неправда! Історія почалася з того, що у 15-річному віці я певний час влітку працював на заводі. Це був цікавий досвід і досить щасливий період мого життя, важливий для кожного чоловіка. Тому всім раджу спробувати щось подібне. Так от, у бригаді один із робітників почав називати мене Олегом, хоча за паспортом я Богдан. Це був знак.
- Подвійне ім’я Богдан-Олег у мене викликає асоціації з поетом Богданом-Ігорем Антоничем. Яке твоє ставлення до нього?
- Уперше про Антонича я почув у 2005 році, послухавши касету із записами кобзаря Василя Жданкіна. Там були пісні на вірші цього автора, і він мені дуже сподобався. Вважаю, що це офігезний поет, який випередив свій час. Він був більше експресіоністом, натхненним урбаністом: натовпи, рухи, глобальні погляди – це його стихія. Безперечно, це автор світового рівня.
- Як до тебе прийшло усвідомлення власної поетичної сутності?
- До 21 року я вважав себе більше художником, ніж поетом. Серед надбань у цій галузі – ілюстрації до книг Івана Андрусяка. Окрім того, активно співпрацював із видавництвами "Зелений пес", "Факт" та "Смолоскип". Писав переважно "у стіл". Поштовхом стали літературні тусівки, які я часто відвідував. Тоді до мене й прийшло усвідомлення того, що я можу писати краще, ніж вони. Півроку вірші виходили ординарними, а потім щось раптово змінилося. Можливо, під впливом того, що я почав читати. Важливою була й перемога на конкурсі "Смолоскипу". Дві мої книги вийшли одна за одною. Окрім того, саме у 20 років я нарешті полюбив поезію… не свою, а чужу. Це Юрій Тарнавський, Олег Лишега та інші.
- Кого ще з авторів любиш читати?
- Свого часу захопився Достоєвським і Булгаковим. Також подобається Прохасько. В Україні гарно перекладаються книжки з іноземних мов. Наприклад, Йозеф Рот. То чому б не читати те, що приносить задоволення? Хтось отримує задоволення від того, що мучить тварин, а я от люблю читати.
- Якою має бути атмосфера для писання?
- Є багато станів, у яких я пишу. Класичний – між сном та реальністю. Тоді у мене починається своєрідний "образний штурм". Інший стан – дорогою до певного місця. Таке траплялось особливо часто, коли я жив у гуртожитку. Коли приїжджаю до рідного Житомира, до мене теж приходять образи, які згодом виливаються у слова.
- На які теми ти б ніколи не писав вірші?
- На загальні. У мене є кілька "політичних поезій" у формі стьобу над радянськими віршиками про партію і Леніна. Ці образи ми з другом замінили на фрази про Ющенка: ще у 2004-му відчули, що помаранчева революція ні чого хорошого не призведе і корупція не зникне. А ще я б ніколи не писав про якісь насущні проблеми: голод, Чорнобиль тощо.
- Протягом останніх років ти мешкаєш у Києві й у своїх віршах постійно згадуєш столицю України. Як маленькій людині вижити у великому місті й не втратити себе?
- Постійно відкривати для себе Київ по-новому, так, як це роблю я. Ось нещодавно почав їздити трамваєм: трамваї
– це дуже класно й інтимно водночас. Як не втратити себе? Слід вирости, перестати відчувати себе маленьким або, навпаки, зрозуміти, що ти насправді маргінал і йти за масами. Взагалі, варто просто жити своїм життям. Поет міста має відчувати себе людиною, яка перетравлює і ніяк не може його перетравити. А найголовніше – не піддаватися всьому, що тебе оточує, і бути щирим.
- У Чернівцях ти вперше. Які враження від нашого міста?
- Ваше місто просто фантастичне. У мене навіть виникла ідея переїхати сюди років через 7. Київ, безперечно, місто класне, але там постійно якась колотнеча. Через це його не люблю.
- Як ти ставишся до того, що твою кандидатуру висунули на звання секс-символа української літератури?
- Я дуже реготав, коли це сталося. Ніколи не вважав себе привабливим. Мені було досить незвично бачити себе у подібній іпостасі. Хоча в результаті я обійшов за сексуальністю Дереша й Андруховича.
Лілія ШУТЯК
