Ім’я Григорія Латника має бути добре знаним українським мовознавцям, літературознавцям і просто любителям поезії – як вітчизняної, так і відразу кількох зарубіжних. Зокрема пан Григорій брав участь у роботі над кількома словниками (тлумачним, орфографічним, російсько-українським), уклав книги "Усі творі в одному томі" Степана Руданського, Тараса Шевченка і Лесі Українки, видав шість власних поетичних збірок, здійснив поетичну інтерпретацію українською мовою "Рубаяту" Омара Хайяма та переклав понад десяток збірок з різних мов. Серед них – "Вибрані поезії" Гарсія Лорки, антологія "Іспанська поезія золотої доби", кілька книжок циганських авторів тощо.
Сьогодні у нашому огляді три найновіші з перекладених Григорієм Латником і виданих "Кальварією" збірок. Перша – це антологія "Поезія португальського Відродження", до якої увійшли твори Вісенті, Са ді Міранди, Феррейри, Бернардиша, Камоенса та ін. Кожен із них свого часу здійснив приватну поетичну революцію, яка стала надбанням усієї світової літератури. Так, Феррейра відзначився власною естетичною програмою, в основі якої лежить гуманістичний канон. Основними орієнтирами для нього були античні автори та класики. Камоенс у поемі "Лузіади" оспівав свого пращура Васко да Гаму та його мандрівку до Індії на тлі португальської історії. Са ді Міранда активно запроваджував у португальській літературі італійські поетичні форми: сонет, октаву, терцину. Усі ці версифікаційні нововведення відбувалися на тлі особистої невлаштованості та любовних негараздів. Згадані автори творили оригінальну літературу в часи політичної нестабільності та національних міжусобиць. І робили це так, що в них є чому повчитися.
Друга книжка – "Рими" іспанського романтика Густаво-Адольфо Беккера. Як це заведено у романтиків, Беккер вів богемне життя, часто закохувався, багато мандрував, досліджуючи народні звичаї та перекази і, зрештою, помер молодим від туберкульозу. Сьогодні критики схильні вважати поезію Беккера початком сучасної іспанської лірики, а самого автора називають "акордеоном, на якому грає ангел". Лейтмотив цієї збірки – кохання, яке, на думку поета, є метою та причиною існування поезії і не згине, "допоки дві душі єднають шалом свого єства глибини". З любовних сонетів Беккера можемо зробити висновок, що жінок він любив не лише палко, але й багато: частина віршів оспівує зеленооку красуню, інша – голубооку, ще інша – чорнооку. Також у згоді з романтичною традицією Беккер багато уваги приділяє природі, розглядаючи себе як її частину: "Я – річка, блискавиці спалах, ревіння буревію, хмара, сніг, вогонь". Однак наприкінці збірки поет дедалі частіше звертається до теми самотності, туги, смерті. Понад усе автор боїться залишитись сам-на-сам із власним сумлінням та померти у такому стані: "мій Боже, які ж то мерці одинокі".
Кохання, самотність і смерть: викликані ними настрої пронизують і третю збірку нашого огляду – "Вибрані поезії" аргентинської поетеси Альфонсіни Сторні. "Коли в труну я ляжу й навіки стану спляча", – пише авторка в одному з віршів, а в іншому називає Буенос-Айрес своєю могилою. Кохання часто стає у неї синонімом страждання і не дає авторці жодної сатисфакції: "кохала я багато й нещасливо і кожен раз любов була ганьбою". Треба згадати, що літературний доробок аргентинської поетеси нерідко порівнюють із творчістю уславленої чилійки, лауреатки Нобелівської премії Габріели Містраль, і невипадково один із найкращих віршів "Вибраних поезій" під назвою "Літанія мертвій землі" присвячений саме цій авторці: "Хто така ця жінка, що несамовито не гине, самотня, і в неживому світі?".
Свої юні роки Альфонсіна провела на вулиці, а першу в житті книгу – буквар – їй взагалі довелось украсти. І хоча критика завжди позитивно відгукувалась про її твори, проте неможливість особистого щастя залишила глибокий слід в її житті та одного дня привела на берег моря, звідки Альфонсіна Сторні більше не повернулась.
Лілія ШУТЯК
