Ви, звичайно, пам’ятаєте повість Селінджера "Вище крокви, будівничі"? Там на самому початку оповідач Бадді згадує, як його старший брат Сімор читав десятимісячній сестричці даоську легенду про певного торговця дровами й городиною, який, вибираючи коня, переплутав його масть і стать, чим накликав на себе гнів володаря. Гнів цей однак був передчасним: кінь насправді виявився найкращим румаком на світі, бо той, хто його вибирав, так далеко сягнув у розумінні сутності речей, що взагалі перестав розрізняти другорядні зовнішні деталі. Навіщо Бадді переповідає нам цю легенду? Щоб врешті зізнатися: після смерті Сімора він більше не знає людей, яким можна було б, метафорично кажучи, довірити пошуки ідеального коня.
А навіщо її тепер переповідаю я? Бо навіть літературні критики не завжди дотримуються критичного підходу до того, що вони читають. Трапляються іноді й на шляху нашого брата письменники, які з першого речення обеззброюють нас і беруть у довічний полон. Що більше: мені здається, у системі цінностей критика просто мусить існувати бодай один такий письменник, один такий "Сімор" – як еталон для перевірки якості решти літератури. У моєму випадку єдиним за всю історію людства абсолютним еталоном був Джером Девід Селінджер.
Точніше, не був, а є, і той факт, що він 27 січня тихо згас на 92-му році життя у своєму захованому за високими парканами нью-гемпширському будинку, по суті нічого не змінює. Зрештою, Селінджер-людина і так "помер для світу" майже півстоліття тому, коли після приголомшливого успіху "The Catcher in the Rye" (знаного у нас під назвою "Над прірвою у житі") спочатку різко обмежив свої виходи на публіку, а від 1965 року зовсім їх припинив.
Судячи з усього, так званих "цікавих подій" за цей час у його біографії було небагато. Хіба що кілька виграних судів – зокрема у видавництва, яке наважилося опублікувати його ранні оповідання; у літературознавця, який наважився використати у своїй книзі цитати з його листів; і в якогось геть уже відчайдушного письменника, який наважився "дописати" "Ловця в житі". З кінематографістами, які від самого моменту виходу цього роману мріють про його екранізацію, Селінджеру судитися не довелося: аж на таке порушення авторських прав ніхто піти не ризикнув. Утім, можливо, незабаром Голівуд усе ж візьметься за історію "безпричинного" бунтівника Голдена Колфілда, адже, забороняючи екранізувати найвідоміший свій твір, Селінджер як головну причину називав категоричне небажання побачити це особисто. Тепер така небезпека йому вже не загрожує.
Ага, були ще дві мемуарні книжки про Селінджера, видані трохи більше десяти років тому нібито близькими йому людьми – дочкою Маргарет і короткочасною коханкою Джойс Мейнард. Кажу "нібито", бо якщо вірити дочці, вона на той момент із батьком уже не спілкувалася, а якщо вірити пані Мейнард, Селінджер під час останньої їхньої зустрічі заявив, що знати її не знає. Неважко здогадатися, що в обох цих книжках письменник постав мало подібним до створених ним симпатичних персонажів. Кого як, а мене ця інформація, навіть якщо вона правдива, жодним чином не розчаровує: те, що Селінджер написав, здається мені неперевершеним, а те, кого він у процесі письма замучив, є проблемою тих, кого він замучив. Так само, як їхнім правом є помститися йому за справжні чи вигадані кривди.
Єдине, що мене трохи (та яке там "трохи", брехло?) непокоїть, це свідчення Маргарет Селінджер про забитий ніким не читаними рукописами батьків сейф. Рано чи пізно ласі до сенсацій видавці витягнуть ці рукописи на світ Божий. І саме цього я боюся: а що, коли вони виявляться не такими досконалими, як "Ловець у житі", "Дев’ять оповідань" і цикл повістей про родину Глассів? Де тоді шукати на старість новий еталон? А, може, однак обійдеться? Так чи так, подумки прощаючись у ці дні з найулюбленішим письменником, я не лише сумую за ним, а й радісно згадую, як кілька років тому мені пощастило відшукати у нью-йоркському Централ-Парку качок Голдена Колфілда – тих, що кожної зими невідомо куди зникають. Як я і підозрював, вони виявилися не зовсім качками.
Олександр БОЙЧЕНКО
