Завдяки народному улюбленцю Зигмунду Фройду ми вже понад сто років знаємо, що джерелом усіх наших радостей і бід, злетів і падінь, прекрасних поривів і підлих махінацій – коротше кажучи, всього, чим наповнене наше грішне життя, є сексуальна енергія, тобто лібідо. Література здогадалася про це задовго до Фройда, тільки слова такого не вживала. А вживала, наприклад, слово "кохання". Ось про нього напередодні Дня святого Валентина ми і поговоримо. Точніше, не так про нього, як про кілька присвячених йому книжок.
Всупереч наївним, хоч і наполегливим старанням надто праведних літературознавців, українська поетична традиція ніколи не цуралася так званих "заборонених тем" і виявляла неабияку винахідливість у відтворенні інтимних людських переживань і – не побоїмося цього слова – дій. Чого лише варті добре знані ще нашим бабусям і особливо дідусям сороміцькі пісні з їхніми вкрай ризикованими натяками, метафорами, а іноді й прямими називаннями речей своїми іменами. Хоча, правду кажучи, натяки з метафорами виглядають все-таки цікавіше, бо стимулюють нас до інтелектуальних потуг і вчать образно мислити. До речі, саме таким чином, на думку Фройда, і постала культура – через зашифровування і розшифровування всіляких списів і печер, брусків і кишень тощо.
Як здається, апогею відвертості – після десятиліть цензури, заборон і комуністичних афоризмів на кшталт "в СССР секса нет" – українська література досягла наприкінці минулого століття і продовжує активно доводити, що саме сексу, на відміну від усього іншого, у нас – скільки хочеш. Іноді вона це доводить навіть занадто активно – мабуть, тому, що молода. Ну нічого страшного: молодість не вічна, дійде колись черга і до проблем пенсійного забезпечення. А тим часом, захопившись прикладом, скажімо, "Польових досліджень з українського сексу" Оксани Забужко, молоді автори часами забувають, що їхній особистий інтимний досвід не завжди є аж таким важливим явищем, аби перетворювати його на колективне надбання. Тому нерідко результатом стає не запланований автором епатаж, а відверта читацька нудьга: не штука написати про статеві стосунки, штука – знайти для цього нові слова.
Та не будемо про погане, тим більше – перед святом. На хвилі цікавості до української еротичної літератури останнім часом з’явилося чимало відповідних ліричних антологій. Серед найцікавіших можна згадати літературні проекти тернопільського видавництва "Навчальна книга – Богдан", що вийшли в серії "Дивоовид": "Літургія кохання" та "Біла книга кохання", а також інші – "Сяйво білого тіла", "Кохання та ненависть. Повна збірка кращих творів" тощо. Їхня мета – довести українському читачеві, що за любов варто платити гроші (у сенсі купувати книжки, а не те, що комусь подумалося).
Упорядник "Літургії кохання" поет Іван Лучук своєю антологією продовжив літературну працю батька Володимира Лучука, який свого часу впорядкував збірку любовної поезії під назвою "Оріон золотий". Значно розширена і доповнена, вона запозичила свою назву з диптиха Богдана-Ігоря Антонича "Дві глави з літургії кохання". Під обкладинкою цієї антології ми знайдемо понад сімсот сторінок страждань, надій, бажань, мрій та розчарувань, сліз щастя та нестерпного болю, породжених серцями найталановитіших поетів кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Любов та пристрасть 270-ти авторів не залишать байдужим навіть того, хто вважає, ніби знає про кохання все.
Більш відверта лірика зібрана у "Білій книзі кохання", упорядниками якої є той-таки Іван Лучук та Вікторія Стах. Еротичний характер усіх 313-ти віршів провідних та маловідомих українських поетів здатен схвилювати душі (а подекуди й тіла) своїх читачів.
Багатообіцяючою є ще одна подібна антологія "Сяйво білого тіла", названа так завдяки любовному натхненню поета, основоположника і теоретика українського футуризму (також відомого як панфутуризм) Михайля Семенка. Збірка розпочинається віршами Павла Тичини і закінчується творами Тараса Федюка. "Кожен із поетів, представлених в антології, – читаємо в анотації, – то делікатно, то епатажно-відверто оспівує красу жіночого тіла (поетеси – красу тіла чоловічого), таїну інтимної близькості, неперебутньої і загадкової".
Не бракує любові й у менш ритмізованих збірках як от у "Кама Сутрі" вже, на жаль, померлого Юрія Покальчука чи "Трициліндровому двигуні любові" Андруховича, Дереша і Жадана. Про найінтимніші переживання Марка Вовчка, Ольги Кобилянської та Людмили Старицької-Черняхівської читач має змогу довідатись з антології "Кохання та ненависть. Повна збірка кращих творів". До видання, як запевняють упорядники, ввійшли кращі твори, присвячені жінкам. Почуття і обов’язок, вірність і пристрасть, зрада і кохання – усе це та чимало інших випробувань доведеться пройти героїням на шляху до жаданого щастя.
Як бачимо, вибирати є з чого. І навіть прихильникам так званої "нетрадиційної орієнтації" вітчизняне книговидавництво може запропонувати антологію сучасної світової квір-літератури "120 сторінок Содому", яка містить українські переклади творів 30 авторів із 15 країн. Крім України, залучено письменників з Австрії, Білорусі, Великої Британії, Греції, Іспанії, Німеччини, Польщі, Росії, Словенії, США, Угорщини, Узбекистану, Чехії, Швейцарії… Ініціаторами проекту й упорядниками антології стали троє українських авторів – Альбіна Позднякова (Львів), Ірина Шувалова (Київ) й Олесь Барліг (Запоріжжя). До роботи над цією збіркою долучилося чимало знаних українських поетів і перекладачів, серед яких – Андрій Бондар, Сергій Жадан, Остап Сливинський, Віталій Чернецький та інші, а також відомий фахівець із гендерної проблематики та квір-студій доктор Марія Маєрчик. За словами видавців, "головна місія антології – не тільки відкрити українському читачеві нові для нього імена, теми і способи письма та ближче познайомити його зі здобутками квір-культури кінця XX – початку XXI століття, але й сприяти поширенню в Україні навичок сучасного толерантного мислення, а також вміння чути і розуміти "іншого".
Одне слово, купуйте, читайте і кохайтеся, як вмієте. Це в будь-якому разі краще, ніж бити один одному морди – якщо тільки ваше кохання буде взаємним і не заважатиме жити непричетним до нього людям.
Лілія ШУТЯК
