облога
вже друге своє життя місто проживає
в облозі

його воїни
мертво тримають оборону
його поети
вже склали п’ять тисяч пісень про свободу
його діти
не відають що за містом є світ

п’яний бургомістр ходить по вулицях
вп’явшись у кубик-рубик
(він склав усі кольори крім білого)

під сухим безхмарним небом
коминярі з відірваними ґудзиками
доводять до блиску нутро коминів

міські злодії крадуть
один в одного награбоване

крамарі торгують останніми
пригорщами дощової води

вода закінчилась

міщани змушені
пити свої запаси вина

п’яніючи від спраги
міщанство засинає
на ліжках мрій:

ось ще трохи і ми виграєм облогу
наші вої вдарять відчинивши врата
і стріли сливе проб’ють супостата
несучи блаженну перемогу

тоді пошлемо купців за крамом
самі відновимо престоли
храми сповнимо фіміамом

дощ сполоще з губ нам солі
бургомістр складе білий колір



35
коли втридцятьп’яте
сядеш пити
перед дзеркалом

тридцять п’ять демонів
обступлять спинами твою чарку

тридцять п’ять зозуль
закують по одному разу

тридцять п’ять бруньок порскнуть
пустотілими плодами

тридцятип’ятирічна криниця
стане старою секвоєю
і розпустить крону
глибоко під землю

тоді попросиш вибачення
в тридцяти п’яти Будд

і втридцятьп’яте
не отримаєш
розгрішення
яблука
я бачив як
бездомний янгол
з набитою поштарською сумкою
розмальовував золотом
ренети

яблука думок падали
на ножі слів
бризкаючи навсібіч
недостиглістю мрій

одне мені
вдалось зловити
нерозрізаним

надкусивши
я почув анісовий
присмак сну

поштовий янгол
поштиво кинув
мені розірваний
конверт
повний
яблучних кісточок.
рота
ми збиралися під пам’ятником
який завжди обсідало птаство

ми
лахмітники і дротарі
з пошрамованими долонями
і зсохлими обличчями

ми
спраглі настояних криниць
власники відлежаної зброї
і грошей неіснуючих держав

ми
кожен кожному брат
із заспинним ножем
і зі стрілою в серці

ладні перегризти горло кожній пляшці
ладні з’єднати землю з небом
власним аортяним чорнилом

ми заздрили вуличним музикам
з їх капелюхами
повними мідяків

ми заздрили пам’ятнику
який завжди обсідало птаство

напишу тобі потому

обростають мокрим багром тротуари.
випадкові курці видихають дим крізь зуби.
кам’яні обеліски, що тримали небо над містом,
починають зсуватися з земних ножів,
краючи собі ноги, як черствий хліб.

мене завалило тінями скла,
яке розбили своїми тілами
продавці у масках.

руки глевкі від розмоклого саману,
за який я хапався ідучи додому.

напишу тобі потому
напишу тобі потому

Лесь Белей (нар. 1987 р. в Ужгороді) – поет, за фахом філолог. Автор збірки "Son et Lumiere. Листи без відповіді". Друкувався в журналах "Потяг 76", "Київська Русь", літературних альманахах "Корзо", "Карпатська саламандра" тощо. Учасник поетичних фестивалів "Потяг до Яремче", "Київські Лаври", "Березневі коти", "Екле" тощо. Лауреат літературної премії "Дебют" 2008 року.