Чи нам, браття-українці, усміхнеться доля?

Відомо: прогнози – справа ризикована і невдячна. Ще песимістичні, то сяк-так збуваються, але оптимістичні – без шансів. Навіть коли нібито є підстави для оптимізму, не збуваються і край. Що вже казати, коли жодних підстав, як ось на початку 2010 року, близько немає. Знаючи це, ми однак попросили кількох не чужих культурі людей відповісти на одне і те ж двочастинне запитання: "Чого Ви очікуєте у 2010 році – а) від себе; б) від країни?". Пропонуємо вам зберегти відповіді наших респондентів і перевірити наприкінці року, чи їхні очікування перетнулися з реальністю.

Юрій Андрухович, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, патріарх Бу-Ба-Бу:
Від себе очікую тільки хорошого, а від країни – тільки лихого. Від себе: хотілося б дописати і до кінця року видати "Лексикон інтимних місць" – книжку про 111 міст цього світу і мої пригоди в них. Хотілося б закінчити переклад "Ромео і Джульєтти". Він загалом завершений, але майбутній видавець, Іван Малкович, поставив мені деякі якісні вимоги, мушу допрацьовувати. Ще хотілося б наш із гуртом "Карбідо" диск "Цинамон" побачити виданим в Україні й українською мовою (бо польською в Польщі він вийшов наприкінці минулого року). У зв’язку з цим хотілося б і "Цинамон-тур" організувати та провести у щонайбільшому числі міст нашої "родіни". І останнє: хотілося б наприкінці року знайти час на архіви, бо задумав роман про Львів середини XIX століття.
Від країни: маю такі передчуття, що наслідком президентських виборів стане суттєва зміна політичного режиму – в бік "закручування гайок", особливо в дотичних до ідеології площинах, насамперед на вимогу Москви. Жити українським митцям стане цікавіше й гостріше, багатьох почнуть "кошмарити" через усілякі утворення на зразок НЕКу. Віктор Ющенко поступово знову ставатиме позитивним героєм – надто ж, якщо новий режим засадить його на пару місяців до в’язниці. Дедалі більше людей розумітиме, що найщасливіші часи в історії нашої країни – це все-таки 2005-2009 роки, і вони, на жаль, позаду. Під кінець 2010 року вже почне формуватися нова політична опозиція. Дай, Боже, їй сили!

Микола Рябчук, письменник, критик, публіцист:
"Очікування" – не зовсім те слово. Воно передбачає певну пасивність. Якщо ж казати, чого я хочу, то від себе – досить багато, а від країни – зовсім трохи. Від себе хочу ("очікую") знайти більше часу для дітей та онуків, для друзів та родичів і, звісно, для дружини. Хочу також укласти нову збірку статей під умовною назвою "Постколоніальний синдром" і написати монографію про посткомуністичні трансформації. Хочу (власне, вже мушу, бо маю зобов’язання) підготувати кілька конференційних доповідей та статей для міжнародних видань. Ну, і як завше, прочитати кілька коротких монографічних курсів для студентів – у Польщі, Італії та Україні. Одне слово, як у спорті, мушу (хочу, "очікую від себе") бути у хорошій формі, тому повинен цю форму підтримувати, тобто щодня вправлятися, брати участь у різних "змаганнях" – офіційних, показових і просто тренувальних.
Від країни очікую, власне, лише одного: що вона припинить компрометувати себе перед цілим світом нездарністю, скорумпованістю та брехливістю своїх політичних "еліт" і ненабагато кращою якістю та поведінкою так званого "простого народу". Тобто – що перестане нарешті гратися з правилами й почне, як радив колись нам Хав’єр Солана, грати за правилами. Без цього, повірте, ніхто нас і нашу країну в так званому цивілізованому світі всерйоз не сприйматиме.

Місько Барбара, вокаліст гурту "Мертвий Півень", актор театру "Арабески":
Від себе особисто у 2010 році очікую нових альбомів "Мертвого Півня" плюс багато концертів в Україні та за її межами, а також нових ролей у театрі "Арабески" плюс багато вистав в Україні та за її межами, що, звісно, зробить мене багатим і знаменитим в Україні та за її межами. Щодо країни загалом, то сподіваюся, що новий президент закриє нацкомісію з питань моралі (чи як вона там називається), розпустить Міністерство культури, усі шарлатани від мистецтва а-ля "поющіє труси" збанкрутіють, а всі українці захочуть доброї музики, добрих театрів, добрих книжок тощо. І всім нам буде щастя.


А ось Олександр Ірванець, поет, прозаїк, драматург, перекладач і підскарбій Бу-Ба-Бу, замість відповісти, як нормальні люди, надіслав нам цілу поему на задану тему:

Новорічне звернення до українського народу

Народе мій, задовбаний, забитий,
Мов доктор Паркінсон на роздорожжу!
Я все ж тебе продовжую любити.
Тож зараз щось як бовкну, як зморожу!..

Буває, звечора душа – бездонна діжка.
Ми долю, мов козу по п’яні водим,
А вранці ледь підводимося з ліжка,
І підсумки безрадісні підводим.

Так й рік старий сумні залишить віхи,
Не радує ніщо нас, і не бавить.
У світі нам не залишилось втіхи:
Південна Африка – і та накрилась навіть.

Тож ми з пустими картами банкуєм,
Не хтось один, цілісінька країна.
Ще, правда, є попереду Ванкувер,
Та хто в нас вміє плигати з трампліна?

В політиці ж тим більше все давно
З’ясовано, і висновки незмінні.
Там кожне чмо вважає, що воно
(І лиш воно!) потрібне цій країні.

Тому нам ані біло, ані чорно,
Нам ані плохо, ані харашо –
Якщо ми вибираємо з нічого,
То й виберем собі якесь ніщо.

Та поки що переведімо подих
І додивімось новорічний сон:
Три доктори-волхви стоять при вході:
Альцгеймер, Даун й той же Паркінсон.
Хоч за плечима в них важка дорога
І пил тії дороги на плечах,
Не безнадія навіть – безнадьога
Так сумно в їхніх світиться очах.

Вела їх зірка, та умить погасла,
Забилося небесне решето.
Хоч очі і вдивляються у ясла,
Але у яслах – невідомо хто.

Пізнати й роздивитися не можна,
Хоч як ти головою не крути:
Чи тигр з косою, чи свиня грипозна,
Чи бик донецький, для своїх крутий?

Та хто б там не лежав, воно по суті,
Як вище говорилось, повне чмо,
Тому волхви йому і принесуть
Пакуночок смачного ГМО.

А також – замість ладану і смирни –
Із димедрольчиком валокордин,
Щоб рік був хоч би лагідним й сумирним,
Бо вдалим вже навряд чи буде він.

Та з певністю не буде він і гіршим.
Він просто стане з попереднім в ряд.
Говориться ж: "Хай гірше, аби інше" –
Сумна народна мудрість після втрат.

Наш номер ще не випав! Кінь не вибіг!
Бо на Майдані й він, і ти, і я
Тому п’ять років, як зробили вибір.
І помогло воно? Щось не дуже…
Отож пора нам сон цей перервати
(Не гоже спати в новорічний час!)
І одне одному почати дарувати
Те добре, що є в кожному із нас.

Самі ми бути вміємо щасливі,
Хай подиха держави динозавр!
Ми можемо сказати: "Да пашлі ви!" –
Усім, і тому, хто це нам сказав.

Засмикані нещадною добою,
Ховатись все ж не будемо в кущі,
А просто поділімося любов’ю,
Яка живе у кожного в душі.

Жорстке життя заламує і трощить,
Та думаю, нікому не облом
Ділитися останнім, найдорожчим,
В душі найглибше схованим добром.

І як колись життя присмалить п’яти
В далекім чи близькому майбутті –
Згадаємо 2009-й,
Як не найгірший в нашому житті.

Ще мусим пережити певні дати.
(Це розуміє він, і я, і ти) –
Кінця часів в 12-м діждати,
А перед тим ще Євро провести!

Життя відділить зерна і полову.
Є час на релакс, є – на боротьбу!
І в результаті все в нас буде кльово,
Не був би я Підскарбій "Бу-Ба-Бу"!