Китай – імперія, яка існує вже три тисячі років. Причина цього довголіття – адекватна кожному часові система правління. Але що лежить в основі цієї ефективної системи правління? Як не дивно – гармонія. Коли у давньому Китаї зі столиці у провінцію приїжджала імператорська інспекція, то першим, що вона перевіряла, була музика, яку виконували та слухали у цій провінції. Якщо музика виявлялася негармонійною, управління провінцією вважалося неефективним.
Україна як самостійний управлінський організм існує недовго, але вже вкотре опиняється перед вибором. Продовжуючи аналогію, можна сказати, що вийшла вона з усім набридлої радянської патетики, усіх тих комсомольських бадьорих пісеньок, що "строить и жить помогают".
Напевно, однією з найнаочніших характеристик нашого попереднього президента Леоніда Кучми були кадри, коли він намагався пригадати якусь пісню своєї молодості, акомпануючи собі на гітарі. Це виглядало трішки кумедно. Однак досить по-людськи. І водночас точно позиціонувало його як пострадянського управлінця, червоного директора та парторга. Тому й Україну впродовж двох каденцій свого президентства він розбудовував під цю нехитру музику як країну перш за все пострадянську – з наголосом на "радянську". Він будував Україну під музику "комсомольського модерну" 1960-х років.
Натомість наступний президент Віктор Ющенко весь заглиблений в українську архаїку. Навряд чи він бренькав би на гітарі комсомольські пісеньки. Ближчою йому є народна пісня чи мелодика Володимира Івасюка, а вершиною смаків – справді геніальна Квітка Цісик. Можна кпити з усіх його брилів, горщиків, Трипілля чи Батурина. Але це перший саме український президент. Може, не надто сучасний, не готовий до побудови держави у постмодерну епоху, президент, який не розуміє іронії. Та саме він першим серед президентів почав надавати Україні українського вигляду й української сутності. І саме тут його підстерегла типова українська пастка – хуторянство з кумівством, коли любов до родини часто набирає не лише кумедних форм. Що ж, такими і є більшість із нас, українців. Держава за його президентства нагадує радше українського воза, якого тягнуть меланхолійні українські воли. Хотілося б швидше, та "не врем’я", як кажуть на Полтавщині. Відтак тужлива українська пісня у степу – це і є "мотто" його епохи.
Але яка ж музика чекає на нас у майбутньому? Перед нами – кілька персоналізованих у певних кандидатах шляхів, якими може піти Україна. А отже – і кілька варіантів "музичної гармонії".
Найімовірніше шлягером завтрашнього дня – за результатами всенародного волевиявлення – стане пісня "Вышел в степь донецкую парень молодой" у виконанні Віктора Януковича. І країну цей "парєнь" розбудовуватиме під баян, як Кучма під гітару. Очевидно, що це буде велика автобаза з-під Єнакієвого. Але за умов відсутності дармового та краденого газу й нафти її просто дорозкрадуть. Хоча кінця світу не буде: донеччани вже трохи інакші, ніж 2004 року. Втім, ніякої модернізації країни теж не буде. І взагалі Віктор Федорович – якийсь невдаха, "лузер" – сказало б молоде покоління. Його постійно прокидують та дурять. Особливо Юлія Тимошенко: інколи аж шкода дивитися. Може, тому його й любить значна частина робочого люду – ті, хто відчуває себе такими ж бідаками. Україна Януковича – це просто стагнація. Хтось собі щось урве. Але й уривати ставатиме щораз менше. Мелодія Януковича – це 1960-ті роки минулого століття.
Музичні преференції Юлії Тимошенко блискуче виявилися на прощальному шоу Алли Пугачової. Це опера-буф. "Шик, блеск, красота!". Юля+Алла, Алла+Юля, Юля=Алла. Важко уявити Юлію Тимошенко, яка ридає на пам’ятному концерті Квітки Цісик. З Аллою – інша справа. Це рідне. Це своє. Сигнал подано дуже чіткий: Юля претендує на голоси тих, хто виріс під музику Алли. А це Схід і Центр України – тут вона знову обійшла вайлуватого Віктора Федоровича. І це 1970-1980-ті роки. Зараз людям покоління Алли Пугачової близько 50 рочків. Чи це майбутнє нашої країни? Не думаю. Молоді "селф-мейд-мени" та "селф-мейд-вуменші" з іронічною поблажливістю спостерігали за ностальгічним прощанням естрадної діви Радянського Союзу зі сценою. Тобто зі світом. У минуле відійшла "Зайк’ мая", і навряд чи тепер хтось кинеться до неї з рефреном "Я твой зайчик!". Але якщо Тимошенко стане президентом, то багато кому таки доведеться стрибати "зайчиками", як це вже сталося не з одним колишнім політичним тигром у її блоці. А що країна? Дивитиметься оперу-буффф. Тим часом реальність буде поза контекстом: картинка у телевізорі переважить усе. Чи будуть зміни? У бік ручного управління. Тобто, можливо, ще більш соціалістичного підходу, ніж за Кучми. Це тільки законсервує процес змін в країні, а не змінить її.
Третім претендентом є справді подібний до кролика (сам зізнався) Арсеній Яценюк. Це ще не реп, але й не старомодна Пугачова. Це типовий джазовий імпровізатор. Вільно володіє мелодиками, легко імпровізує, перестрибує з ритму на ритм, ситуативно може синкопувати, іроніст і пересмішник. Увесь цей інструментарій чи не найбільше адаптований до сьогоднішньої "постшьонбергівської" епохи, епохи віртуальних грошей, системних криз, тектонічних геополітичних зсувів. Однак легкість, з якою імпровізує Яценюк, може заронити підозру, що ситуативно він не запреться, як Ющенко чи Тимошенко. Гнучкість на верхотурах влади часто перетворюється на безпринципність.
Анатолій Гриценко. Багатьом його зашпилений на всі ґудзики піджак видається шинеллю. Є стереотип, що його основною мелодією буде військовий марш. Радше український, ніж радянський. Проте його рубана мова, яка більше нагадує віддавання наказів, не накладається на жодну музику. Це телеграфні повідомлення. Чи вони укладуться в гармонійне полотно – не знаю. Гадаю, його речитатив міг би доповнити якийсь ширший музичний твір. У кожній опері він присутній. Однак важко уявити оперу, яка складалася б лише з речитативу. Свого часу кілька фраз його телеграфних повідомлень врятували країну від непередбачуваного протистояння. Але все одно він – "перший непрохідний".
Десь на горизонті маячить і фігура Сергія Тігіпка. Це постать радше перехідна між "Зайкою" та "Віагрою". Очевидно, за задумом вона має відтягнути голоси від Яценюка, бо ж вони доволі подібні. Хоча не зовсім. У Яценюка немає такого міцного комсомольського запліччя. А у Тігіпка немає імпровізаційної легкості, тож йому буде важко сподобатися сучасному молодняку. Хоча будував би він країну, як на мене, набагато адекватнішу, ніж Янукович чи Тимошенко.
"Україну нашу радянську" представляє і Володимир Литвин. Пеани вже померлому колгоспному селу навряд чи реанімують совкову Україну. Він хіба що відірве частину електорату у Тимошенко. Матиме свій окраєць хліба у Верховній раді. І не більше. Він не соліст. Отож, співатиме другі або й треті партії. Завжди. І завжди це будуть українські радянські пісні про минуле.
Щодо "Ленинских маршей" молодого татуся Петра Симоненка, то їх уже слід забувати. "Труд, май, домино" відходять у минуле, як і шанси отримати милостиню за виконання хітів 1930-х років.
Ось такий маємо вибір, і мені здається, що ця, на перший погляд дивна, характеристика українських політичних лідерів теж може щось додати до осмислення нашого політичного вибору. Чи до вибору свого особистого і спільного українського майбутнього.
Тарас ВОЗНЯК
15-01-2010, 11:06
0
2 456