Смертельне право свободи

За п’ятнадцять років "творчої кар’єри" він зробив сорок три фільми та понад тридцять театральних постановок і радіоп’єс. Він працював до виснаження, знімав по кілька фільмів за власними сценаріями одночасно і ще встигав бути актором, монтажером, художником, продюсером, навіть іноді оператором. Він рідко голився, не випускав цигарку з рота і експериментував з усіма відомими пороками. Він не приховував своїх гомосексуальних симпатій, але водночас як мало хто умів знімати в кіно жінок. Він був дуже складною особистістю, поєднував у собі риси садиста і генія та перебував у постійному розбраті з батьками, друзями, колегами-акторами і глядачами. Все його життя було неперервним фільмом, в якому він і грав головну роль, і диригував чужими долями.

Німецький режисер Райнер Вернер Фасбіндер помер у тридцятисемирічному віці, залишивши по собі Кіно у найбільш особистому і магічному значенні слова. Життя Фасбіндера було схожим на палаючий смолоскип у темряві байдужості й міщанства. Хоч він і сказав якось, що "не кидає бомби, а робить фільми", ці фільми за силою дії таки нагадували бомби, які розривали зовні благополучну повоєнну Німеччину. Кожна його робота – це гучний ляпас буржуазному світові.

У творчості і бунтівній долі Фасбіндера міститься своя особлива логіка. Саме вона дозволила виразно маргінальному режисеру, який оспівував таке ж маргінальне життя, перетворитися на одну з ключових фігур європейського кінематографічного і театрального мистецтва минулого століття. Представник анархістського покоління, він задовго до Ларса фон Трієра застосував імідж диктатора у режисурі та задовго до Озона з Альмодоваром заходився відверто розповідати про життя і проблеми гомосексуалістів.

Фасбіндер народився у рік поразки Німеччини у Другій світовій війні. Сім’я майбутнього "хулігана" нового німецького кіно належала до дрібнобуржуазної інтелігенції. Раннє розлучення батьків вплинуло на його дитяче дозвілля і виховання. З восьми років матір регулярно випроваджувала хлопчика до кінотеатру, щоб той не відволікав її від напруженої роботи. Кіно стало для Райнера справжньою життєвою школою: у звичайній він з’являвся рідко, тож не дивно, що закінчити її так і не зміг. Райнера вабило зовсім інше життя, вже в підлітковому віці він почав протестувати проти суспільства бюргерів та його цінностей. Режисерської освіти Фасбіндер також не здобув. Закінчивши театральну студію у Мюнхені, він ставить п’єси і формує трупу однодумців з програмною революційною назвою "Антитеатр". Актори цієї творчої співдружності згодом стали "зірками" його кіно.

Один з ранніх і найкращих фільмів Фасбіндера "Катцельмахер" став підсумком його театральних практик. Спочатку це була вистава про молодих баварців, а у 1969 році вийшов на екрани і фільм. Компанія колишніх однокласників займається тим, що нічого не робить. Вони ніби розмовляють, ніби ходять у кафе, ніби займаються сексом, але насправді їхнє життя – порожнеча. Агресивні і заздрісні молоді люди не можуть знайти нічого кращого, як перекласти вину за цю душевну порожнечу, за свої невдачі у житті та коханні на робітника-іммігранта з Греції Йоргоса, роль якого виконав сам режисер. Задля "перемоги порядку" вони жорстоко карають чужинця. "Катцельмахер" став художньою ілюстрацією відомого висновку Вільгельма Райха про те, що корені фашизму, расової та національної нетерпимості заховані у "звичайній" людині. У цьому фільмі Фасбіндер поставив німецькому суспільству діагноз: те, що породило Гітлера і Третій Рейх, нікуди не зникло, воно лише змінило форму, а зміст залишився незмінним. Подальші терористичні події у Німеччині та поява неонацистів лише підтвердили цей здогад.

1972 року всього за десять днів Фасбіндер зняв фільм "Гіркі сльози Петри фон Кант". Його головна героїня, модний дизайнер одягу, майже весь час проводить у ліжку у своїй квартирі, переживаючи жаль і відчай через невлаштоване особисте життя та самотність. Тому вона так сильно прив’язується до нової знайомої, легковажної та недалекої дівчини Карін. А Карін виявляється достатньо кмітливою, щоб зрозуміти, що, користуючись прихильністю відомої і багатої "буржуйки", можна залагодити свої інтереси і спробувати зробити кар’єру. У фільмі легко зауважити своєрідну німецьку варіацію на теми Антоніоні та Бергмана про некомунікабельність, загубленість, про пошуки надії та життєвої опори. Але Фасбіндеру все ж ближчою є тема виродження аристократії, буржуазії, інтелектуальної еліти, що витісняється середовищем плебеїв, які з усіх сил рвуться нагору.

Чи не найважливішою стрічкою Фасбіндера, в якій пронизливо відтворено досвід повоєнної Німеччини, критика вважає "Заміжжя Марії Браун". А однією з останніх робіт режисера став фільм 1982 року "Туга Вероніки Фосс". Ця вишукана, стилізована під американський чорний фільм розповідь про шлях до слави і падіння містить у собі відбиток долі самого автора. За зізнанням Фасбіндера, усі його фільми насправді є автобіографічними документами. У центрі сюжету – доля узалежненої від морфію і тепер уже нікому не потрібної кінозірки минулих років. Ознайомлений з біографією режисера глядач, звісно, впізнає тут метання самого Фасбіндера, який розривався між двома великими залежностями – наркотичною і кінематографічною. Вероніка Фосс постає жіночим двійником режисера, якого через чотири місяці після виходу стрічки на екран знайдуть мертвим на підлозі власної квартири: коктейль із кокаїну, снодійного і алкоголю виявився фатальним. Цей фільм став передсмертною сповіддю режисера – так би мовити, "тугою Райнера Фасбіндера". До речі, від передозування кокаїну помер і герой знятого ще 1975 року фільму "Кулачне право свободи". Складається враження, що режисер або передбачав власний фінал, або й прямо "накликав" його.

Загалом можна сказати, що Фасбіндер писав свої картини кров’ю, причому не лише власною: він мучив себе і мучив оточення. Зате йому часто вдавалося висловити у фільмах правду, а не просто створювати ілюзію правдивості – саме тому, що він не боявся показувати людей і самого себе не з найкращого боку, не боявся йти на конфлікти. Заради творчості Фасбіндер був готовий на будь-які жертви. Його кінематограф – це щира історія самознищення в ім’я надії на інший світ, світ свободи, справедливості і любові. Режисер вірив, що колись такий світ стане реальністю.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ