Андрій Циганок: «Я ніколи не грав у півсили»

11 грудня у театрі "Голос" відбулася прем’єра вистави "Останнє сяйво місячних ночей" за п’єсою Фуріо Бодрона. Вистава стала бенефісом провідного актора "Голосу" Андрія Циганка, який наприкінці листопада відсвяткував свій 50-літній ювілей.
Не шкодував
і не шкодую
– Андрію Михайловичу, ви родом не з Буковини. Як опинилися у Чернівцях?
– З кількох причин. Перша – це навчання на курсі у народної артистки України, професора Валентини Зимньої, яка всю свою творчу кар’єру збудувала у Чернівецькому драмтеатрі. Усі наші лекції, зустрічі у позаурочний час були пересипані розповідями про чернівецький театр, про самі Чернівці. Крім того, за тиждень до комісії з розподілу театр імені Ольги Кобилянської був на гастролях у Києві, і я пішов на виставу. Це було другим поштовхом. А третім стало те, що я побачив – виставу молодого режисера Петра Колісника "В дорозі" за п’єсою Розова, де була зайнята виключно молодь. Вистава мене вразила, тому що відповідала тоді моєму баченню, розумінню театру. Рішення прийняв практично миттєво. Тобто відразу зрозумів, що тут я можу спробувати бути артистом.
– Не доводилося шкодувати через такий вибір?
– Жодного разу. І навіть маю доказ. Коли ми з Петром Колісником 1990 року пішли з театру Кобилянської, я отримав відразу кілька запрошень від різних театрів країни. І в один із них поїхав. І там, знайомлячись із художнім керівництвом, зрозумів, що немає жодного сенсу виїжджати з Чернівців: ну буде інакший "город", ближче до сонця, до моря і таке інше, але принципової зміни не буде. Мені здається, що я тоді вже трохи розумівся на тому, що таке театр і в якому власне театрі сам хотів би працювати. Ми залишилися з Петром Колісником тут, і однією з найповажніших причин було місто, яке я вже полюбив. Відтак виникла ідея створення театру "Голос" і театру "Гердан".
– Як ви окреслювали собі те, чим будете займатися?
– Взагалі-то, це завдання режисера. Петро Денисович розповідав, що він хоче бачити, насамперед треба було вибрати репертуар на перший час. Певна річ, ми це обговорювали разом, тільки нас тоді було зовсім небагато. Можна перелічити на пальцях однієї руки. До речі, ніхто, здається, ще цього не розповідав: спочатку театр мав називатися "Чотири голоси". Тому що на той момент у нас було четверо акторів. Але потім подумали: а що, як залишиться троє або стане п’ятеро? Тепер нас близько 20. Так ми зупинилися на "Голосі". І сьогодні, мабуть, глядачі здебільшого асоціюють назву з тим, що у нас актори непогано співають. А насправді ідея йшла від голосу як особистої позиції. Хай цей голос буде маленький, камерний, зате власний, яким ми зможемо висловити все, що нам здається цікавим.
Те, що сьогодні лине з ефіру, музикою назвати не можна
– Вас днями удостоєно звання заслуженого працівника освіти України. А ви себе більше де відчуваєте – в освіті чи мистецтві?
– Я, чесно кажучи, не можу це розмежувати. Звичайно, я потрапив в освіту випадково, але, можливо, все важливе в житті стається випадково або підсвідомо, хтозна. Якось мої друзі, які працювали в освіті, запропонували мені вести для економістів першого ліцею курси акторської майстерності. Я не розумів, для чого їм це потрібно, але розумів, що мушу щось робити, я тоді не мав взагалі ніякої роботи. Довго брав розгін, викладав у гімназіях по кілька годин. А тоді виникла ідея створити театр-студію "Гердан", бо той фольклорний багаж, який має Колісник, просто шкода було б загубити. Міська освіта нас підтримала, ми були щасливі, але також ще не знали, що з цього вийде. Ми просто щодня майстрували свою театральну вежу, і коли прийшли перші успіхи, зрозуміли, що ми на правильному шляху. Потім ми побачили, як наші вихованці стають професійними акторами: діти виростають на сцені, вони працюють у репертуарному театрі. Вони мають найважливіше для артиста – сцену. Тепер вже відокремити для себе акторство і педагогічну діяльність я не можу.
– Чи не зменшується потяг сучасних дітей до занять у студії?
– Судячи з кількості дітей, які приходять до нас на заняття, інтерес не вщухає. Доки будуть існувати діти, доти буде така зацікавленість. Бо гра, сама природа театру – це, власне, природа дитини. Дитина народжується з цим. І доки ми діти, доки не зашоримо себе, доти ми бачимо барвистість світу. А театр і є оцим барвистим світом.
– З музичним матеріалом у студійців не виникає проблем?
– Проблема в тому, що пісня пішла з нашого побуту, і в дітей немає навичок сприймати музику. Коли до нас приходять нові діти на прослуховування, я чую, що у них є слух, але їм важко запам’ятати мелодію. І я збагнув, чому. Народна пісня – це ж якісна музика з визначеною, гарною мелодією. А діти не чують музики, бо те, що сьогодні лине з ефіру, музикою назвати не можна, це в основному ритмічно-електронні конструкції. Раніше пісня була частиною людського життя, і мені дуже хочеться, щоб принаймні діти, які ходять до нас, вчилися відчувати музику. Інакше її, крім записів, ніде не залишиться.
Люди помирають від браку любові
– Які вимоги ви ставите перед собою як актор?
– Я нічого не тримаю про запас і ніколи не працював у півсили. Як уже виходило – це інша справа. Згадую один випадок: ще з театром Кобилянської ми були на виїзді з виставою "Кабанчик" за Розовим, де мій герой у фіналі чинить самогубство. Там, куди ми поїхали, глядач був не зовсім готовий до такої вистави, і мені старший колега порадив "не рвати душу". Я спробував, але мене вистачило на одне речення, я раптом усвідомив, що, зробивши один такий крок, назад не повернуся. Я раз і назавжди зраджу і професію, і театр, і самого себе. Відтоді я намагаюся ставити лише найвищу планку. Цим або треба займатися чесно, або не займатися зовсім.
– Як вам далася роль у виставі "Останнє сяйво місячних ночей" і чи відразу ви погодилися на неї для бенефісу?
– Перше прочитання п’єси було спокійним. Вона мені сподобалась, але я не передбачав такої глибини розвитку. Хоча, знаючи, які колодязі вміє копати Петро Колісник, можна було здогадатися. Коли Петро Денисович запропонував зробити виставу бенефісною, я не роздумував. По-перше, я взагалі не вважаю за можливе акторові обговорювати рішення режисера. Актор – професія виконавча, адже так і пишеться, що актор "виконує роль", яку створює, програмує, вигадує режисер. Якщо ж акторові категорично не подобається те, що пропонує режисер, то треба не вибрикувати, а змінювати режисера, йти в інший театр. Я, може, тому вважаю себе щасливою у творчості людиною, що давно зрозумів: автором театру є режисер, а не актор. Щодо нової вистави, то це чи не вперше я відчув себе на межі нервового зриву, хоч досі вважав, що маю міцну нервову систему. Але останні репетиції були дуже складними. Все докупи зійшлося: і матеріал, і обсяг роботи, і терміни. Але, мабуть, насамперед – глибина. Усі, з ким я говорив, приміряють ситуацію в п’єсі на себе. Навіть наші молоді вихованці не залишилися байдужими. Адже кожен моделює не лише своє життя, а й життя тих, хто поруч. Це може торкнутися наших батьків, наших рідних, друзів… Усі ми хочемо, щоб наше майбутнє було якщо не щасливим, то бодай не трагічним.
– Для вас особисто про що ця вистава – про феномен старості чи, як ви одного разу висловились, про анатомію любові?
– І про одне, і про інше. Все, що робиться у нашому театрі, як і в будь-якому хорошому театрі, – воно все про любов. А що таке старість? Старість – це брак любові. Я навіть сказав би, може, трохи пафосно, що люди помирають так рано не від того, що хворіють, а від того, що їм починає бракувати любові. Колись на репетиції Петро Денисович сказав, що всі старі люди раптом відчувають себе викинутими, на смітнику. Хоч би як ми розшаркувалися перед ними, ми не даємо їм усього. Я можу збагнути логіку мого героя, який хотів позбавити своїх дітей турбот, пов’язаних з його старістю. Але я не можу зрозуміти дітей, які на це пристають. І якщо після вистави хоча б одна людина отримає ту порцію любові, на яку вона заслуговує своїм життям, то це вже прекрасно.
Наталя КРАСКО