Читати сатиричні вірші широко знаного у вузьких колах чернівецького "пірата пера" Сергія Коваля – це, як то кажуть, одне задоволення, а не читати – зовсім інше. І не знати, що краще. Адже Сергій Коваль постійно тримає читача на емоційній гойдалці. У тому сенсі, що в його пародіях, епіграмах та інших мініатюрних "піратках" зразкові приклади справді дотепного гумору і вмотивованого сарказму густо перемішані з такими ж зразковими прикладами несмаку, а то і чогось гіршого – чогось такого, за що у більш цивілізованій країні автора б уже загребли до криміналу за образу честі й гідності та за розпалювання кількох різновидів ворожнечі.
На підставі попередніх збірочок можна стверджувати, що найсильніша риса Коваля – це вміння бачити всілякі "проколи" у творчості традиціоналістично налаштованих поетів і, відповідно, безжалісно ці проколи висміювати в пародіях. Cлід уточнити, що автор висміює поетів не за традиціоналізм як такий, а за невміле поводження з ним. Як здається, найбільше вдалих пародій Коваль написав "за мотивами" буковинських віршоскладачів – можливо, через те, що на Буковині таких традиціоналістів-невдах хоч греблю гати.
Трохи гірших результатів автор досягає, намагаючись іронізувати з приводу творів, написаних у не надто зрозумілих йому естетичних конвенціях, сформованих упродовж останніх ста років. Ну і вже зовсім не до сміху стає, коли Коваль поблажливо відгукується про таких авторів, як "Жадани, Андруховичі, Забужки". Бо якщо навіть припустити, що згадана трійка і не належить до вершин світового письменства, то все одно самому Ковалю до неї – як коневі Санчо Панси до Пегаса. Тільки ви йому цього не кажіть, бо він, судячи з усього, вважає інакше і в новій книжці під старою назвою "Пірат пера" не забуває похвалитися своєю популярністю, заявляючи, що його твори "крадуть, хто потроху, хто й цілими масивами, ідеями, концепціями". І робить це не будь-хто, а сам "телекласик есендешного гумору" Михайло Задорнов. Цікаво, звідки той шовініст нахапав Ковалевих концепцій? Певно, з українських шкільних підручників та посібників для студентів ЛНУ ім. Франка, в яких були опубліковані окремі "піратки" буковинця, про що він нас і повідомляє у заключному слові до своєї збірки.
А загалом, на відміну від попередніх книжок Коваля, де висміювання бувало то справедливим, то ні, але завжди адресним і вже тому якоюсь мірою виправданим, нова збірка складається переважно з абстрактних сатир на політиків, графоманів та іншу малоцікаву публіку. Відтак виникає питання: для кого це і навіщо? Якщо для нас, то про паскудство міністрів з депутатами ми і так знаємо. А якщо для них, то вони від "сатири" без конкретних прізвищ не зміняться. Втім, і від сатири з прізвищами також. Щодо графоманії, то її після цієї збірки у нашій літературі, м’яко кажучи, не поменшало.
Ледь не забула. Є у Сергія Коваля ще одна фірмова тема – жінки. Не знаю, звідки воно, але жінка в його мініатюрах – це, як правило, розповніла та фригідна "горгона, медуза, мегера", яка, мов орел Прометею, "скубе печінку" чоловікові, хоче від нього грошей і вміє лише "зичити та язичити". А якщо і трапиться якась розумна, то від неї теж користі небагато: "це та ще штучка, та холера: читала Сартра і Бодлера". Що ж, мабуть, пан Сергій має рацію: "штучку", яка читала Сартра і Бодлера, віршами Коваля спокусити буде важко.
Лілія ШУТЯК
