У творах Мілорада Павича не існує неможливого. Реальне й фантастичне міняються місцями, життя й уява взаємно доповнюють свої скарбниці, найнеймовірніше трактується як звичайне, а повсякденне набуває статусу дивовижного. Письменник сміливо збурював канони літературних жанрів, родів, порушував усі можливі правила, викликаючи подив чи роздратування. Павич-літературний герой гуляє просторами творів Павича-письменника, а Павич-письменник дозволяв собі повторити у поважному інтерв’ю слова чотирирічного хлопчика – демонічного героя "Хозарського словника". Він не боявся переходити межі й порушувати правила, у світі тексту він встановлював власні.
Павич будував свої твори за принципами постмодерністської архітектури, зразком якої для нього був Гауді. Він виписував романи, як партитури серійної музики – моделі "відкритого твору". Його герої живуть за законами можливих світів, а лінійний час у романах чергується з циклічним та серійним. Ціла культура – від античної до найсучаснішої, від елітарної до масової – була для Павича матеріалом магічної гри перетворення читання на творчість, від-читання на читання-письмо.
Література у виконанні Павича – це "реверсивне" мистецтво, яке дозволяє постійно змінювати перспективу бачення, оглядати літературний твір з різних боків, як скульптуру. Істинним початком його творів є місце зустрічі читача з текстом, місце, де він входить у Павичів лабіринт, а кінцем – той вихід, який читач обере для себе сам. Письменник подбав, щоб у читача був вибір: його твори мають часто по два фінали, роман "Унікум" має їх сто, а на додаток – вільні сторінки для вашого власного завершення. Павич не закликав пройти всіма коридорами лабіринту, однак від багаторазового перечитування його твори розквітають справді фантастичним багатством значень.
Читати їх можна як дивовижні казки про життя, а можна – як сни про літературу. Славнозвісне "подвійне кодування" у Павича не є літературним прийомом: його твори – учта, де кожен може знайти для себе те, що йому смакує, поживу для розуму та фантазії. Одні уважно вивчають вибагливі смаколики, намагаючись розгадати співвідношення компонентів і таємницю приготування, інші просто одержують задоволення від незвичного смаку невідомих страв. Ніколи ще "висока література" не була такою привабливою для звичайного читача, а твори, побудовані на александрійській грі інтертекстуальності, не ставали такими мегабестселерами. Енциклопедизм йшов тут під руку з іронією, а фантастика – з побутовим анекдотом, жанри та інші літературні конвенції втрачали чинність. Його письмо нагадує буяння думок і снів людини. Наперекір сумному усвідомленню конечності людського існування Павич створював романи, в яких "скасовано" усталений рух героя від народження до смерті. Неможливе ставало можливим.
У ньому, за словами відомого сербського поета Любомира Симовича, жило водночас кілька талановитих людей. Почавши свою літературну діяльність з перекладів і літературознавства, Павич став одним з найкращих перекладачів Пушкіна і Байрона, визначним фахівцем з історії сербської літератури епохи бароко і символізму. Професор філософського факультету у Новому Саді і Белграді, він писав поезії, просякнуті духом давніх епох і забарвлені їхнім ритмом, оповідання, якими захоплювалися нечисленні тоді читачі – найчастіше колеги і студенти. За власним зізнанням, до виходу в світ "Хозарського словника" (1984) він був "найменш читаним письменником у своїй країні". А від того року – як у чарівній казці – став найбільш читаним. Диво сталося несподівано для самого автора, адже він писав свій найгерметичніший твір, свідомий його складності, віртуозної гри значень, свій перший і, як він гадав, останній роман. Натомість задуманий як прощання письменника з художньою літературою "Хозарський словник" відкрив йому шлях до світової слави. Саме романи Павича стали його найбільшим внеском у літературу, сміливим експериментом з формою, дивовижним містком між епохою бароко і ХХІ століттям. У його прозі найсучасніші філософські концепції, технічні досягнення комп’ютерної епохи переплелися з магією сновидчого, непізнаваного, потойбічного. Реальність і фантазія, історія і фікція, високе й низьке перетворюються Павичем на неповторну амальгаму його власного літературного світу.
Він жив у дуже непростий історичний час, але жив водночас у літературі, яка була його істинним життям. Свідченням цього є коротка автобіографія Павича, яка багатьох вражає своєю химерністю, мішаниною фактів і метафор. Тепер, коли письменник світової слави залишив нас, повернувшись до світу свого тексту, стає зрозуміло, що розповідь про минуле віщувала майбутнє. "Я є письменником уже дві сотні років", – писав Павич. Сьогодні ми знаємо, що він справді був письменником двох століть: ХХ і ХХІ. "За життя я отримав те, що інші отримують після смерті", – і ці слова зазвучали по-новому, коли 24 червня 2009 року в Москві йому – живому класику світової літератури – було відкрито пам’ятник. "З дня на день я все менше є автором своїх вже існуючих книжок, а все більше – автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи і не напишу". Авторами цих нових книжок, по-новому прочитаних творів Павича, стають його обдаровані читачі: той, хто пише вірші від імені принцеси Атех, той, хто дав своєму оповіданню ім’я Мілорада Павича, і всі ті, хто завдячує Павичу вірою у чудо літератури.
Павич був – яке ж це рідкісне поєднання! – найвизначнішим і найпопулярнішим сербським письменником нашого часу. Про нього написані тисячі розвідок, статей, рецензій, але не менш важливими видаються мені коментарі, залишені анонімними читачами на сайті газети "Політика" у дні, коли Сербія прощалася з чарівником слова. Для них він – "володар найвишуканіших думок і слів, той, хто поєднав історію, сьогодення і майбутнє", "інтелектуал, знавець душі, серця, історії, сербів, жінок". "Його книжки я перевезла через океан, – свідчить сербка зі США, – купувала їх іноземною мовою і дарувала друзям, розповідала своїй дитині, що вона має, коли підросте, читати Павичеву "Залізну завісу", "Краєвид, мальований чаєм", "Останню любов у Царгороді", щоб краще зрозуміти наш народ і саму себе". Читачі дякують йому за вміння "розбурхати найпотаємніші закутки нашої фантазії, про які ми навіть не відали, що вони у нас є", "за сни, які ми бачили з розплющеними очима, за рядки, які ми пожирали, мов зголоднілі звірі". Вони вірять у його чудесний дар: "Своїми творами він переконав мене в тому, що він – чарівник, який міг обрати навіть дату своєї смерті (цього ж дня помер один з найвідоміших і найулюбленіших сербських письменників Мілош Црнянський)… Це один з тих людей, завдяки яким я щаслива, що живу саме зараз і саме тут".
Для Павича дуже важливим було те, що армія його читачів налічувала близько п’яти мільйонів, що лише у ХХІ столітті вийшло близько сотні видань його творів. На відміну від Борхеса, який хотів бачити обличчя ста своїх перших читачів, Павич "із острахом і любов’ю" думав про обличчя ста останніх. Віра читачів у диво, яку подарував Павич, не дозволяє усвідомити, що він пішов у інший світ. "Із днем народження, Мілораде Павичу!" – виклично закінчив свою статтю іn memoriam Д. Целіков. Павич-легенда продовжує жити в літературному всесвіті. Його написані і ненаписані твори чекають на співавторів-читачів. 
Алла ТАТАРЕНКО