29 листопада минуло 110 років від дня народження одного з найталановитіших прозаїків українського розстріляного відродження і одного з перших розстріляних Григорія Косинки. До розстрілу Косинку разом із Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським, Іваном і Тарасом Крушельницькими та іншими "агентами іноземної розвідки" (загалом 28 осіб) засудила виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР – за "намір вчинити низку терористичних актів проти працівників радянської влади на території УСРР". 18 грудня 1934 року у пресі з’явилися повідомлення про виконання цього вироку.
А передісторія така. 1 грудня того ж року колишній співробітник Інституту історії партії Леонід Ніколаєв безперешкодно увійшов з наганом у Смольний і застрелив (якщо стріляв справді він) першого секретаря Ленінградського обкому ВКП (б) Сергія Мироновича Кірова. Минуло якихось 75 років – і НКВД, перепрошую, ФСБ Росії вирішило розповісти своєму народові "всю правду" про цю загадкову справу, давши почитати директорці музею Кірова щоденник Ніколаєва. І доблесних чекістів можна зрозуміти. Бо дотепер версій вбивства "улюбленця партії" було кілька, але всі вони виглядали якось не дуже.
По-перше, версія офіційна. Згідно з нею, Ніколаєв був членом, так би мовити, ленінградської філії троцькістсько-зинов’євсько-каменєвської підпільної терористичної контрреволюційної організації, ну і, власне, тому стріляв. Що версія ця є класичним рябої совкової кобили сном, було зрозуміло навіть тим, хто її озвучував, за що їх, зрештою, теж невдовзі подалі від гріха розстріляли. По-друге, ходили чутки, ніби Ніколаєв убив Кірова в стані "афекту на грунті ревнощів", бо той покохувався з його дружиною. Психологічно правдоподібний варіант, тільки от визначення "улюбленець партії" набуває в такому разі надто специфічного відтінку, а це недобре для іміджу досі шанованого в місті над Невою Сергія Мироновича. Третя версія: Кірова знищили спецслужби без відома Сталіна. Четверта: вони його знищили не лише з відома, а й за прямим наказом вождя. Третю ефесбешники відкидають, очевидно, з огляду на "честь мундиру". Четверту ж (і найбільш логічну з політичного погляду) відстоюють у Росії "демократичні недобитки", а цього вже досить, щоб не подобатися нинішній неосталінській російській владі.
Тому маємо п’яту. Як випливає з оприлюдненого (у сенсі показаного одній-єдиній людині) щоденника, Леонід Ніколаєв був істотою злопам’ятною, психічно хворобливою і розумово відсталою. Вигнаний і з інституту партії, і з самої партії, він сильно образився, піддався іпохондрії, після чого раптом уявив себе Перовською з Желябовим – і здійснив замах на Кірова. Така, отже, версія віднині вважатиметься в російських підручниках правильною: і Сталін хороший, і енкаведисти не винні, і Кіров у гречку не скакав, а напади окремо взятих недоумків трапляються і в цілком нормальних країнах. Мушу уточнити: у принципі, мені глибоко байдуже, хто там і чому пришив більшовицького номенклатурника, який особисто повчав чекістів "карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення". Тобто я хочу сказати, що якби всі ці вірні ленінці ще в жовтні 1917-го взаємно перестріляли одне одного на своїй території, то моя вдячність до них сьогодні не мала б меж. Але своєї території їм було замало.
До смерті товариша Кірова ми ще повернемося, а тим часом – Григорій Косинка. Критики часто і небезпідставно порівнюють Косинку з його "літературним батьком" Василем Стефаником: обоє працювали і досягли вершин у жанрі новели; обоє зосередилися на сільській тематиці, але художньо збагатили її за рахунок імпресіоністичної техніки письма та різних модерністських прийомів; обоє були майстрами створення драматичних ситуацій, в яких характери героїв розкриваються мовби самі по собі, без участі автора. Тільки на відміну від західно-українця Стефаника, народженому в Щербанівці на Київщині Косинці (справжнє прізвище Стрілець), перш ніж стати виразником трагедії села, довелося зі зброєю в руках взяти в ній безпосередню участь.
Подібно до багатьох тогочасних українських письменників (особливо селянського походження), Косинка був щирим революціонером, оскільки закономірно покладав вину за жалюгідний стан українського села на російське самодержавство. Революцію він сприйняв як відкриту перед мільйонами хліборобів можливість утворити на своїй землі свою державу і почати жити згідно з власною волею. Тому – зокрема під проводом отамана Зеленого – і захищав відчайдушно Україну як від червонозоряних банд Муравйова, так і від золотопогонних Денікіна. Фінал цієї безнадійної боротьби відомий. Є свідчення, що під час зустрічі у Кам’янці-Подільському Симон Петлюра перед лицем неминучої поразки радив Косинці виїхати за кордон. Косинка не погодився. Можливо, ще не вважав війну програною, а можливо, як і решта згодом розстріляних представників українського відродження, вирішив, що жити хай і в радянській, але бодай відносно незалежній Україні – це все одно краще, ніж поневірятися в еміграції. Сьогодні, з перспективи історичного досвіду, зрозуміло, наскільки фатальним був його вибір, але зрозуміло також, що в тих обставинах будь-який вибір виявився б у підсумку не кращим: важко вибрати потрібну дорогу, коли всі вони ведуть не туди.
Зате суто літературний вибір Косинки був бездоганним. У своїй творчості письменник не став на чийсь бік, він, пафосно кажучи, став на бік життєвої правди. А в житті, як відомо, хороші і погані люди можуть бути носіями різних ідеологій, членами різних партій, представниками різних націй. У новелах Косинки неупереджений читач буквально чує ту надскладну поліфонію, яка супроводжувала українські визвольні змагання: ось виродок– комуніст (новела "Анкета"), а ось не менший за нього дегенерат-білогвардієць ("Гармонія"); ось переконлива позиція незаможного комунара ("Політика"), а ось така сама переконлива, хоч і протилежна, "куркуля" ("Змовини"); ось правда дезертира ("В житах"), ось – свідомого українського повстанця ("Фавст"), ось – червоного прикордонника ("Серце"), а ось і, мабуть, найзрозуміліша по-людськи правда звичайного юнака, якому однаково, хто переможе в бою, бо для нього головне – врятувати хвору матір ("Мати").
У 20-ті роки за таку "ідеологічну розмитість" партія гостро критикувала письменників, але переважно ще якось терпіла. У 30-ті їх почали масово саджати, висилати на Соловки і розстрілювати. 4 листопада 1934 року був заарештований і Косинка. Далі знаємо: поки енкаведисти вигадували звинувачення, Ніколаєв застрелив Кірова. Нібито у відповідь на цей теракт того ж дня, 1 грудня, ЦВК СРСР ухвалив постанову "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", за якою на ціле слідство у подібних справах відводилося до 10 днів, а вирок виконувався негайно. Відтак 28 заарештованих діячів української культури миттєво перетворилися на "терористів-білогвардійців", які з револьверами і гранатами прибули в СРСР з Румунії та Польщі. Вирок: розстріляти. Той факт, що Григорій Косинка під час громадянської війни брав участь у боях не за, а проти білогвардійців, і що він ні в Польщі, ні в Румунії, ні взагалі за кордоном ніколи в житті не бував, виїзну сесію військової колегії Верховного суду СРСР не зацікавив.
Олександр БОЙЧЕНКО