Невеличка книжка, про яку сьогодні піде мова, навряд чи викличе однозначне схвалення читачів. Втім, її редактор Ярослав Сватко та автори Роман Колісник, Богдан Маців і Леонід Муха ставили перед собою трохи серйознішу за схвалення мету.
Відомо: історія – взагалі наука неоднозначна. Особливо це стосується таких складних і тривалих процесів, як націє- та державотворення. Не одне десятиліття або й століття іноді минає, доки етнічна група відчує себе народом, а народ згуртується в націю. Не один подвиг іноді доводиться здійснити і не одну трагічну помилку спокутувати, доки нація спроможеться збудувати державу. Відповідно і в оцінках тих чи інших вчинків надзвичайно важливе значення має те, чи люди здійснювали їх у власній державі, а чи в обставинах, коли за неї лише точилася боротьба і складно було передбачити, які саме методи цієї боротьби виявляться результативнішими.
Водночас відмова від однозначних оцінок не означає відмови від вивчення історії. Де як, а в Україні цілі історичні періоди та ключові події випали з масової свідомості і для небезпечно великої кількості громадян досі залишаються у кращому разі "білими плямами", а в гіршому – шизофренічною мішаниною, завбачливо підсунутою нам активнішими сусідами. Це стосується і діяльності УПА загалом та окремих її підрозділів, і батальйону "Нахтігаль", і дивізії "Галичина". Останній і присвячена книжечка "Дивізія "Галичина" в запитаннях і відповідях ветеранів".
Постала вона з ініціативи сайту maidan.org.ua, де протягом досить тривалого часу відвідувачі могли ставити свої запитання і отримувати на них відповіді безпосередньо від колишніх дивізійників. Тепер ці запитання і відповіді з сайту перейшли на папір, тож стали доступними людям, які з різних причин Інтернетом не користуються. Наприклад, ті, хто цього не знав, зможуть довідатися, що поширений варіант назви "Дивізія СС-Галичина" є неточним, оскільки, по-перше, у власне СС могли служити лише чистокровні німці, по-друге ж (і це головне), дивізія була суто військовою одиницею (себто належала до т.зв. "Ваффен-СС"), а отже, не брала участі у засуджених на Нюрнберзькому процесі злочинах проти людства. Англійці й американці, в руки яких після війни потрапила значна частина українських дивізійників, ретельно їх перевіряли, після чого дозволили оселятись на Заході, бо, за словами Леоніда Мухи, Англія, Франція та США, на відміну від України, – це демократичні держави, "в яких законом передбачена і строго виконується презумпція невинності".
Особисто мені цікаво було дізнатися, як сімнадцятирічні юнаки, не бажаючи ставати "гарматним м’ясом" у лавах Червоної Армії, вербувалися до дивізії, щоб пройти відповідний вишкіл, оскільки відчували, що настав час "брати в руки зброю, здобути необхідні знання і бути готовим воювати за волю України". Інші запитання до вояків "Галичини" стосуються умов життя у дивізії, ставлення німецьких солдат до українців, питань віри та тогочасної преси. Ще інші мають виразно провокативний характер: "чому ви зрадили батьківщину?", "коли почнете каятись?", "скількох людей ви вбили?". Вірити відповідям дивізійників чи ні – вирішувати читачам. Але для цього треба щонайменше з цими відповідями ознайомитися.
Лілія ШУТЯК