Серед знаних режисерів-філософів, чиї імена вимовляються з особливою пошаною, а фільми давно стали класикою, своє почесне місце займає і грузин за походженням та парижанин за місцем проживання Отар Іоселіані. Він народився у Тбілісі 1934 року. Особлива довоєнна атмосфера столиці Грузії, де метушливість і роздратованість ще не прийшли на зміну старим звичкам і традиціям і де, за словами самого Отара, "вміння жити на цьому світі ще не вивітрилося", наклала відбиток на майбутнього режисера.
Не бажаючи працювати на військовий комплекс після закінчення математичного факультету МДУ, Отар вступає на режисерський факультет ВДІКу. Однак і ця професія виявилася нелегкою, адже майже всі його фільми, зняті в Радянському Союзі, були заборонені навіть у Грузії. Але мудрий Іоселіані ставиться до цього по-філософськи: "Фільм лежить собі на полиці й, наче вино, зріє. І якщо ти не набрехав, то коли відкоркуєш таку пляшку, це вино можна пити – воно дозріло".
Надто принциповий Іоселіані не був у Грузії зразковим патріотом, завжди відсторонюючись від поетичного та шляхетного "грузинського міфу". Але чим далі він відсторонювався, тим більше ставав втіленням цього міфу – у будь-якому разі в очах радянської інтелігенції, для якої фільм "Жив співочий дрізд" став культовим. У ньому і герой привабливий, і потік життя не вичерпується, є і присмак гіркоти, і мудрість генія, і безперечно "французький смак". Цей фільм, як й інші, теж мав гірку долю опинитись на полиці.
Еталонними не лише для грузинської, а й для усієї радянської нової хвилі стали псевдо-документальні притчі раннього Іоселіані. До досконалості цю лінію режисер довів у фільмі 1976 року "Пастораль". Камерний оркестр виїжджає на літній відпочинок у село, де заразом проводить репетиції. Непорозуміння між місцевими селянами і приїжджими оркестрантами переростає у конфлікт. Одне слово, і в селі не все так пасторально, і класичні музиканти не ідеальні, а часто дріб’язкові й егоїстичні.
Після цієї роботи далі рухатись було важко, особливо у підцензурних умовах та пов’язаних з ними кількома роками вимушеного простою. І режисер пробиває собі шлях за залізну завісу. Іоселіані пощастило: він безпомилково знайшов країну, яка чекала на нього. Франція одразу оцінила артистичного грузина за меланхолійний гумор, непідробну пристрасть і гарну французьку мову.
Отар Іоселіані належить до вибраних "абсолютних" величин колишнього радянського кіно, які не заплямувались ні політичними, ні комерційними компромісами. Колись його "Листопад" і "Пастораль" зіткнулись з нападками грузинського начальства, ображеного за те, як режисер показав життя заводу і життя села. Тепер він каже, що це були "фільми про мерзотників". І слід зазначити, що в усіх наступних його роботах без мерзотників у нашому житті не обійшлося.
Хоча, з іншого боку, здається, що фільми Іоселіані є все-таки менш песимістичними в оцінці людської природи, ніж його слова. Певною мірою ця суперечність розв’язується завдяки відповіді майстра на запитання, як виникають ідеї його сценаріїв: "Я хотів показати християн жадібними, злими, заздрісними.., музикантів – підступними, витонченими неробами, мерзенними, – говорить режисер з приводу "Пасторалі". – Потім зненацька, вже знімаючи це кіно, я їм усім пробачив. І вийшла зовсім інша картина". Ось так, виявляється, і "виходять" визначні фільми.
Отар Іоселіані належить до авторів, які мають свою постійну, чітко окреслену тему. У Центральній Африці, Тоскані чи в Провансі він по суті знімає один і той же фільм, тема якого зародилася ще в ранніх грузинських роботах. Це – протиставлення старої культури, що базується на теплі людських стосунків і вікових традиціях, та сучасної міської цивілізації нуворишів, яка орієнтується на матеріальну вигоду і чітко регламентує людську діяльність. Традиції руйнуються – хоч грузинські, хоч африканські, а в ролі нуворишів можуть виступати і французи, і росіяни, і японці.
1984 року Іоселіані під впливом пізніх робіт Луїса Бунюеля знімає фільм "Фаворити місяця". У перекладі з шекспірівської мови на побутову це означає "злодії". Так знову в притчовій формі Іоселіані сформулював свою думку про людину. У паризькому безкінечному русі зіштовхуються політики, світські дами, терористи, поліцейські. А всі вони разом – шахраї, злодії. Вчорашня жертва перетворюється на злочинця. І навпаки. У цьому сучасному Вавилоні поняття моралі, честі, сумління давно забуті. Але Іоселіані не моралізує, він радше колекціонує потішних, інколи гротескних, інколи відразливих представників людського роду, спостерігає за їхньою метушнею і демонструє нам усю марність їхніх зусиль. Що не заважає цьому фільмові, як і всьому кінематографу режисера, бути приємним для ока: його цікаво переглядати, у ньому безліч смішних ситуацій та колоритних персонажів.
Сюжет останнього на сьогодні фільму Іоселіані "Сади восени" вдавано простий. Герой фільму – колишній міністр Венсан: на самому початку натиск мітингувальників примушує його залишити пост. Венсан повертається від міністерської розкоші до повсякденного життя – і лише тепер розуміє, що таке щастя. А ми розуміємо, що насправді головним героєм фільму є життя паризької вулиці, не зруйноване глобалізмом і технічною цивілізацією. Як і сто років тому, під мостом через Сену затишно сплять вкриті брудними ковдрами знамениті на весь світ філософи-пофігісти – паризькі клошари. Такими ж привітними є маленькі дешеві забігайлівки. Як у будь-які часи, добродушні парижани, забуваючи про суперечки, обідають за столом просто неба в осінніх садах, за якими доглядає старий друг Венсана, садівник-п’яничка у виконанні самого Іоселіані. Фільм можна назвати енциклопедією усіх мотивів грузинського режисера. Як завжди, його світ одночасно мізантропічний і добродушний, а персонажі, ніби навмання вихоплені з паризького натовпу, є справжніми поетами.
Фільми Іоселіані – це філософські поетичні послання для вузького кола сучасників, яким все ще не набридло мислити. Коло це стає дедалі тіснішим, але режисер принципово ігнорує поп-корнову глядацьку масу, жадібну до цифрових хлібовидовищ. Для нього створення фільму – продовження спілкування з близькими за духом людьми, довге й неквапливе застілля з друзями. А глядач загадковим чином вбирає в себе винні аромати з екрану і п’яніє від стрічок майстра. Головне у такому споживанні – не втратити відчуття хиткої радості, яку випромінює сумно-веселий кінематограф мудрого французького грузина Отара Іоселіані.
Ксеня ПРОКОПЕЦь