І не кажіть: людину, яка спочатку з власної волі робить шкоду, а потім сама ж на неї нарікає, важко назвати еталоном мудрості. Візьмемо, до прикладу, мене. Статейками всілякими "помаранчевій революції" сприяв? Принаймні намагався. Сніг з водою навпроти готелю "Україна" місив? Аж черевики розлізлися. "Три склади – так! Чотири – не так!", – кричав? Поки не захрип. А тепер – нарікаю. І каюсь. Каратись і мучитись, то радше все-таки ні, але каятись – каюсь. Бо ж уводив, хоч і несвідомо, в оману легковірних громадян і себе разом з ними. І що характерно: збираючись п’ять років тому на Майдан, я морально готувався до поразки. У сенсі не просто до поразки "нашого" кандидата, а до життєвої катастрофи, до остаточного прощання з мріями про власне майбутнє у межах "цієї країни". Ні, фальсифікованої перемоги "їхнього" кандидата я не боявся, я боявся, що він переможе законно. З фальсифікаціями – і саме це довів Майдан – можна боротися. Натомість боротися з реальним народним волевиявленням і водночас називати себе демократом – неможливо. Тому я тоді вирішив: підконтрольний Москві двічі зек Радянського Союзу моїм президентом не буде. Тобто він, звичайно, може стати президентом України, якщо за нього справді проголосує більшість українського народу, але я в такому разі буду вимушений розлучитися з українським народом. Тепер нарікаю: не судилося. Судилося натомість перемогти і невдовзі переконатися, що перемоги, які не змінюють переможців на краще, є гіршими за поразки. Цінний досвід. Шкода тільки, що скористатися ним уже не вдасться. Бо такі ідеалістичні забавки, як Майдан, трапляються раз на скількись там років, а займатися серйозними практичними речами – як от красти, брати хабарі, сідати п’яним за кермо, кидати сміття повз урни і мочитися по під’їздах – український народ мусить щодня… Ех, і звідки лише ті паскудні кандидати беруться на наші невинні голови?
Олександр БОЙЧЕНКО
