Казкар для дорослих

Художник, композитор, театральний режисер і драматург Алекс ван Вармердам за двадцять три роки зняв лише сім повнометражних фільмів, але завдяки їм зайняв свою нішу у світовому кінематографі. Здавалося б, від його дивних комедій – один крок до критичного і дуже серйозного препарування буржуазії у стилі, наприклад, Міхаеля Ганеке, але голландець йде у зовсім протилежному напрямку і опиняється на території, куди до нього ніхто не ступав.
Вармердам створив свій особливий світ, до якого одночасно цікаво і боязко зазирати. Фільми режисера – це ексцентричні чорні комедії. Вони балансують на межі нормального й алогічного, розміреного життя і буфонади, їхні сюжети, на перший погляд, досить звичайні, але вибраний ракурс відкриває в них риси гротеску й абсурду. Ірраціональне виявляється у зовнішності героїв, у їхніх заняттях і звичках, у мотивації поведінки. Ця поведінка часто непередбачувана: то хлопчик вимащує обличчя чорною фарбою і уявляє себе Патрісом Лумумбою, то господар примусово підкладає гостю свою дружину, то водій автобуса рятує дівчину від переслідувача і одразу ж починає сам до неї чіплятися.
Зовнішність Алекса ван Вармердама також навіває думки про маніяків. У нього глибоко посаджені очі під низькими, насупленими бровами, міцно стиснутий рот, легка сутулість і безбарвний голос. Точніше, так він виглядає, коли грає головних героїв у своїх фільмах. А ще Вармердам, певно, міг би зіграти Хармса. Почасти він і є голландським Хармсом. Хоча частіше кінокритики називають його "голландським Девідом Лінчем без містики" або "голландським Фелліні навиворіт". Що, втім, від Хармса теж не дуже далеко.
Свої химерні історії Вармердам розповідає таким тоном, ніби повідомляє прогноз погоди. Його "картинки" складаються з простих елементів (поле, ліс, будинок, дорога, брат, сестра), а сюжети – з простих дій (він сказав, вона сказала, він вийшов, вона вибігла, він взяв сокиру…). Але за цією лаконічною буденністю завжди приховується якийсь "сюрреалізм": чорні-пречорні комедії про потворне життя "маленьких людей", про відірвані від решти людства сім’ї, де пристрасна взаємна симпатія не перешкоджає канібалізму. Дивні герої Ванвердама живуть на абсолютно пласкій землі, розкресленій перехрестями доріг і каналів. Логічно припустити, що це Голландія. Однак тут немає ані традиційних тюльпанів, ані вітряків, а акуратні будиночки стоять на такій відстані один від одного, що здається, ніби вони знаходяться десь на краю світу.
Першу химерну історію режисер показує у фільмі 1986 року "Авель". Тридцятилітній чоловік-дитина не виходить з дому, його улюблене заняття – ловити мух ножицями, а його єдина мрія – телевізор. Але внаслідок сімейного скандалу Авель врешті-решт все-таки опиняється на вулиці, де його підбирає стриптизерка Зус. В її обіймах Авель швидко надолужує згаяне. І все б воно нічого, якби не батько Авеля, якому стриптизерка впала в око ще раніше.
Не менш загадковими є персонажі другої історії "Північні люди", у яких на всіх – одна вулиця з розташованими вікнами до вікон будинками, один ліс для сексуальних розваг, один листоноша, який читає чужі листи, і один автобус, який організовано возить громаду до церкви і назад.
А як вам сподобається фільм під назвою "Сукня", головною героїнею якого вона і є? Переходячи від однієї власниці до іншої, сукня ніби сама й організовує сюжет. Усе розпочинається з особистих драм дизайнера тканин та модельєра, який на межі нервового зриву створює агресивно яскравий малюнок для жінок, які роблять ставку не на себе, а на річ. Перша власниця, дама похилого віку, купує сукню наперекір думці свого чоловіка. Після її несподіваної смерті сукня відлітає з поривом вітру і розпочинає свій макабричний шлях. Молода жінка намагається з її допомогою розпалити пристрасть свого коханого-художника. Але той більше цікавиться кольорами одягу, ніж коханкою, і переносить їх на свою картину. Зате на сукню добре ловиться маніяк-кондуктор, який ходить вагонами і шукає, кого б згвалтувати. Під фінал маніяк намагається оволодіти намальованою сукнею у художньому салоні. Тим часом сама сукня закінчує своє існування разом із жебрачкою-злодюжкою. А щодо персонажів-людей, то їх якось особливо й не шкода – ні померлих, ні живих, ні жертв, ні насильників, ні смішних до переляку "звичайних людей".
Творчість Алекса ван Вармердама якоюсь мірою нагадує анекдот за мотивами казки про Червону Шапочку: "Це не хвіст", – відповів вовк і густо почервонів. Ось такою приблизно і є його творча манера. Роль спантеличеного вовка, який відчитує і фройдистські символи, і непристойні жарти, і сатиричний підтекст, режисер відводить нам, глядачам. А сам, наче невинна дівчинка, вдає, ніби просто несе пиріжки. І, насміхаючись над нашим сприйняттям, незворушно розповідає свої "ідіотські" історії на зразок згаданих, а також незгадуваних ще "Маленького Тоні", "Нових казок братів Грімм" та "Офіціанта".
Найновіший і один з найкращих фільмів Вармердама називається "Останні дні Емми Бланк". Не хочеться розповідати, хто там кого грає і ким виявляється насправді, щоб не псувати вам задоволення від майбутнього перегляду. Хіба що у двох словах. Ситуація така: смертельно хвора і смертельно нестерпна жінка доживає свої останні дні в оточенні готових на все слуг і вірного пса. Досить швидко виявляється, що і в неї є своєрідне почуття гумору: Емма не просто тероризує слуг, вона робить це вигадливо і не без "надзавдання". Далі з’ясовується, що з хворобою не все так просто, та й слуги, як ми розуміємо, – це не зовсім слуги, а вже пес у виконанні самого Вармердама – це точно не пес. Долаючи шлях дедукції, глядач проходить від гротеску і чорного гумору до відчуття автентичності деталей, а відповідно – і до зіставлення гри з реальним життям, до "примірювання" фільму на себе. Сміятися з цієї історії чи плакати – залежить від нас: сама вона дозволяє нам знайти привід для обох протилежних реакцій.
Важко визначити, чим так спокушає кінематограф Вармердама. "Я хотів зняти кіно легке, мов пір’їна", – сказав він про один зі своїх фільмів, у фіналі якого брат-чоловік вбиває сестру-дружину сокирою. Від чого фільм не перестає бути легким. Вармердам не намагається знімати глибокодумні "послання людству". У цьому є своя особлива мудрість. Адже людину вже всю давно вивчили, розклали на атоми і визначили, що їй корисно, а що шкідливо, що дозволено, а чого не можна. Тільки людині це якось мало допомагає: як вперта дитина, вона продовжує все робити неправильно, але по-своєму. І доки вона так чинить, Вармердам має про що знімати свої казки для дорослих. 
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ