Культурний редактор політики

Теоретично всі громадяни України мали би чути про антологію Юрія Лавріненка "Розстріляне відродження", вперше видану рівно 50 років тому польським еміграційним Літературним інститутом у Парижі. Практично ж навіть ті, хто її читав, не завжди знають, кому належить ідея цієї антології і хто 1959 року профінансував її видання, оскільки, наприклад, київська "Просвіта", передруковуючи книгу в незалежній Україні, про такі дрібниці згадати забула.

Або ні, почну з іншого. Правда чи брехня, але ніби якось Чжоу Еньлай – китайський прем’єр часів Мао Цзедуна і великий знавець історії Франції – на запитання про загальноєвропейські наслідки французької революції XVIII століття відповів: "Про це ще зарано судити". Мені ця історійка видається моделлю історії як такої. Бо загалом нашому знанню про історію притаманні два фундаментальні недоліки: по-перше, ніколи точно не відомо, наскільки те, що ми знаємо, відповідає тому, що насправді відбулося; по-друге, хоч би скільки років або й століть минуло від тієї чи іншої історичної події, давати їй остаточну оцінку завжди буде зарано.

Скажімо, 11 листопада 1918 року. Як більш-менш відомо, цього дня сталося багато чого: від підписання Комп’єнського перемир’я, а отже, закінчення Першої світової війни, до вступу румунських військ у Чернівці, а отже, перетворення Північної Буковини на частину Румунії. Цю ж дату Польща проголосила днем здобуття незалежності. Як би ми назвали українця, який наважився б тоді привітати поляків з відновленням державності? Зрадником. І правильно, адже тодішня військово-політична перемога Польщі означала нашу поразку і втрату Галичини. Натомість сьогодні, з урахуванням подальшої історії, я відверто вдячний полякам. Зокрема і за "окупацію", яка бодай на незначній території дозволила українській культурі врятуватися від Соловків, Колими і масових розстрілів. А ще – за ті зусилля, яких доклали виховані в міжвоєнній Польщі інтелектуали задля нинішнього порозуміння між нашими народами.

Інтелектуалів таких можна назвати чимало, але був серед них один, без чиєї політичної інтуїції та залізної волі процес польсько-українського примирення взагалі навряд чи й зрушив би з місця. Його звали Єжи Гєдройць, і він присвятив цьому процесу щонайменше половину свого довгого (1906 – 2000) життя. День за днем, рік за роком, незважаючи на жодні прикрощі, Гєдройць ішов до поставленої мети – змінити спосіб мислення польських еліт про Україну. І все-таки змінив. Щоб зрозуміти, у чому полягає його заслуга, досить порівняти сучасну Польщу, яка першою у світі визнала нашу незалежність, з Росією, в якій подібної зміни не відбулося, через що вона – Росія – досі ніяк не може заспокоїтися зі своїми "братніми обіймами" і прийняти сам факт існування України.

А ще відносно нещодавно цю різницю важко було зауважити. Століттями Польща змагалася з Росією за контроль над етнічно українськими землями. Століттями перед українцем, який хотів "вибитися в люди", стояла дилема: русифікуватися чи полонізуватися? Щоправда, на відміну від Росії, Польща ніколи не була імперією, але з українського погляду "імперських замашок" в її політиці до вересня 1939 року не бракувало. Та й після також, але вже тільки у мріях, бо кинута в Ялті західними союзниками напризволяще Польща мало що позбулася Львова і Вільнюса, то ще й сама опинилася під фактичною владою Москви. Найгіршими ж ворогами в очах мільйонів поляків виявилися українці, причому, як "жовто-блакитні" – за реальні етнічні чистки на Волині та вигадану участь у придушенні Варшавського повстання, так і "червоні" – за холуйську підтримку Кремля.

Певна річ, особливо відверто антиукраїнські гасла залунали після Другої світової війни в середовищах польської еміграції, значна частина якої уявляла собі майбутнє у вигляді реставрованого минулого, тобто – з Литвою і Східною Галичиною у складі Речі Посполитої. За таких обставин емігрант Єжи Гєдройць засновує 1946 року видавничий Літературний інститут, а ще через рік – місячник "Культура", який мав стати (і став) лабораторією нової польської політики, вільної і від стереотипів радянської пропаганди, і від шовіністично-утопічних "ресентиментів" самих поляків. Дуже швидко "Культура" озвучила і своє ставлення до "української проблеми", опублікувавши в №11 за 1952 рік лист Юзефа Маєвського, де містилися такі слова: "Нехай литовці, доля яких складається ще тяжче, ніж наша, радіють зі свого Вільна, а у Львові хай майорить синьо-жовтий прапор. Нам же треба звернути погляди на Вроцлав, Гданськ, Щецін і будувати Польщу на її власному грунті. Тоді наші східні й північні сусіди з певністю відчують до нас довіру".

Інакше кажучи, Гєдройць та його найактивніші автори (Юліуш Мєрошевський, Юзеф Чапський, Юзеф Лободовський) почали привчати поляків до простої думки: українці – це окрема нація зі своєю історією, культурою, а значить – і зі своїм політичним потенціалом. Не треба воювати з Росією за Україну, треба допомогти Україні самій вибороти державну незалежність, що стане водночас гарантією незалежності Польщі. Іноді ця "проукраїнська" постава змушувала Гєдройця йти на конфлікти не лише з польською, а і з французькою "громадською думкою" – навіть попри наданий Францією редакції "Культури" притулок. Один із таких випадків трапився 1958 року, коли французьке телебачення показало програму "Процес Шварцбарда", в якій злодій-рецидивіст і вбивця Симона Петлюри вкотре постав праведним месником за єврейські погроми. Гєдройць у відповідь особисто написав текст "Отаман Петлюра", де засудив спроби "скомпрометувати український рух за незалежність" і прямо заявив, що "на доказ пошани до Головного Отамана Петлюри редакція "Культури" поклала вінок на його могилу на цвинтарі Монпарнас у Парижі".

Крім регулярного висвітлення українських тем, Гєдройць від самого початку намагався залучити до співпраці з "Культурою" якнайширше коло українських авторів. Леонід Мосендз і Євген Маланюк, Іван Лисяк-Рудницький і Богдан Осадчук, Іван Кошелівець і Юрій Шерех-Шевельов – ці та інші письменники, історики і публіцисти отримали завдяки Гєдройцю безпосередній доступ до польського читача. Серед іншого саме на шпальтах "Культури" Борис Левицький переконливо довів, що українські частини не допомагали німцям придушувати Варшавське повстання, що сформований з українців батальйон вермахту "Нахтігаль" не брав участі в масових вбивствах поляків та євреїв у Львові. І саме Єжи Гєдройцю – вперше в історії людства – вдалося у травні 1977 року намовити цілу групу російських еміграційних літераторів підписати декларацію, в якій за українцями визнавалося право самостійно вирішувати питання своєї державної незалежності.

Одне слово, якщо ви дотепер не знали, то вже, мабуть, здогадалися, хто 1957 року, живучи в Парижі, вийшов після активних епістолярних пошуків на осілого в Нью-Йорку Юрія Лавріненка і запропонував йому укласти антологію творів, написаних в радянській Україні і радянською ж Україною заборонених. А також хто потім погодився замість шести місяців чекати вісімнадцять; і хто схвалив збільшення обсягу антології втричі; і хто з вельми скромного бюджету "Культури" виділив кошти на поточні витрати; і хто оплатив друк накладу в мюнхенській друкарні; і хто організовував пересилання "Розстріляного відродження" за "залізну завісу", щоб ми наново відкрили для себе Хвильового і Зерова, Куліша і Курбаса, Свідзінського й Осьмачку; ну і, нарешті, кого щирі патріоти з "Просвіти" ані словом не згадали у своєму піратському виданні, здійсненому відразу після смерті Єжи Гєдройця. 
Олександр БОЙЧЕНКО