Рівно сто двадцять років тому – 13.ХІ.1889 – на хуторі Чечва Зіньківського повіту на Полтавщині народився Павло Михайлович Губенко. Згодом у творі "Моя автобіографія" він писав: "Батьки мої були як узагалі батьки. Батько – чоловічого роду. Мати – жіночого… За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей". Втім, на момент писання цих спогадів син багатодітного подружжя, колишній військовий фельдшер і недовчений студент Київського університету був уже не просто Павлом Губенком, а улюбленцем широких читацьких мас Остапом Вишнею.
І в біографічному, і в "ідейно-художньому" плані Остап Вишня належав до того найпотужнішого в українській історії культурного ренесансу, який Юрій Лавріненко пізніше назвав "Розстріляним відродженням" (закономірно, що кілька творів гумориста увійшло до однойменної Лавріненкової антології). Це не була певна школа, течія чи напрям, це було щось незрівнянно більше. Майже всі представники цього пронизаного "кларнетизмом" і "романтикою вітаїзму" феномену захоплено прийняли революцію (не плутати з більшовицьким жовтневим переворотом), оскільки вбачали у ній шанс на одночасне соціальне і національне визволення. За нечувано короткий термін їм вдалося створити естетичне диво. Поезія раннього Тичини і неокласиків, проза й полемічні статті Хвильового, драматургія Куліша, театр Курбаса, кінематограф Довженка – це без жодних застережень явища світового рівня, якого українська культура та ще й у такому обсязі ніколи раніше і ніколи потім не досягала. За що московські брати-комуністи і винищили її до ноги: когось розстріляли або довели до самогубства, когось згноїли в таборах, когось морально зламали, але як митців – знищили всіх.
Не став, певна річ, винятком і Остап Вишня, відсидівши рік у підвалах ЧК, кілька місяців у харківській в’язниці НКВС і десять років у сибірському концтаборі. Відтак і творчість його (а це близько двох з половиною тисяч фейлетонів, які сам письменник називав усмішками) у підсумку виявилась якісно вельми нерівною. З приводу написаного в 20-ті роки і сьогодні можна повторити за Миколою Хвильовим: "Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко-трагічні". З приводу багатьох (але все-таки не всіх: згадати хоча б окремі мисливські усмішки) післятаборових текстів – з їхньою колгоспною ідеологією та антиупівською пропагандою – не знаю, що й сказати. Зрозуміло, що писалися вони під прицілом і нині справляють гнітюче враження: спроби письменника навіть у замовних агітках залишатися дотепним зазнали поразки, а важко вигадати щось сумніше за несмішні жарти.
Тому повертаємося до Остапа Вишні тих часів, коли він ще міг писати відносно вільно і, бажаючи рідному народові якнайшвидшої європеїзації, створював, за словами Юрія Лавріненка, "своєрідну гумористичну типологію хиб українського національного характеру". Як, наприклад, у цій хрестоматійній усмішці.
Олександр БОЙЧЕНКО
ЧУХРАЇНЦІ
Остап Вишня
ПЕРЕДМОВА
"Чухраїнці", як ми знаємо, це дивацький народ, що жив у чудернацькій країні "Чукрен".
Країна "Чукрен" була по той бік Атлантиди.
Назва – "чухраїнці" (і про це ми знаємо) – постала від того, що народ той завжди чухався...
В цій нашій науковій праці ми спробуємо, за викопаними матеріялами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
Розділ I
Країна "Чукрен", як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці
чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималій просторіні від
біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це – на заході...
Південь країни "Чукрен" обмивало море з водою синього кольору. Синім те море
зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма одділила океан від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном – надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.
В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: наддмитрянців і наддсітрянців. Наддмитрянці – це ті, що жили над річкою Дмитром, а наддсітрянці – над Дсітром.
Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, – хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...
Як запитають було їх:
– Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
– Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні.
"Чукрен" була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки... А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
– Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте. А потім як і схилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він – ти, а ти – ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.
Розділ II
Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були
для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
– Це – чухраїнець.
І ніколи не помилиться...
Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса –
все це так і випирає оті п’ять головних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
1. Якби ж знаття!
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде.
5. Я так і знав!
Розглянемо поодинці всі ці п’ять характерних для чухраїнців рис.
Нагадаємо тільки, що розкопані матеріяли сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а деякі з них і понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріяли ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
Одну з книжок, писану віршем, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією –
настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний
дослід того струпа виявив, що то крейда.
Як догадуються вчені, сметану ту було накрито біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріялами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.
Якби ж знаття
Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець – не чухраїнець, а риса ця без чухраїнця – не риса.
Постала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз
аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
– Жінко! Жінко! Соломи! Соломи!..
Геп!
– Не треба...
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підстелила. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: "Не треба!".
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
– Якби ж знаття, де впадеш, – соломи б підіслав.
Або:
– Якби знаття, що в кума пиття...
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла й
упала. І зразу:
– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріялів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як ізчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:
– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би!
Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попровалюваними головами не дуже культурне життя налагодиш...
Вирішили вони якось театр організувати. Запросили спеціяльну людину. Бігали,
говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театру, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
– Якби ж знаття!..
І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
– Якби ж знаття...
Якось-то воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з’єднані четверта й п’ята риси в чухраїнців, а саме: "якось-то воно буде" та "я так і знав".
Коли чухраїнці, було, починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя
та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
– А чи так ви робите?
Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
– Та! Якось-то вже буде!
І починає робити...
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Та що отак буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття...
– Так ви ж кажете, що знали?!
– Так я думав, що якось-то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповіли, сказав:
– Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
Друга риса – "забув" і третя – "спізнивсь" характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...
– Чому ви цього не зробили?
– І-і-і ти! Забув! Дивись?!
Або:
– Чого ж ви не прийшли?
– Та засидівсь, глянув, дивлюсь – спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
Розділ III
Країну "Чукрен" залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет, грізної стихії не перелякавшись, заліз на височезну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
Ой, поля, ви, поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
– І все по-дурному.
ПIСЛЯМОВА
Читав я оці матеріяли, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зідхнув важко, а з зідханням тим само по собі вилетіло:
– Нічого! Якось-то воно буде.
Тьху!
