Телері – одне з трьох племен ельфів у художньому світі неповторного майстра "фентезі" Толкієна. Оскільки плем’я це було найчисленнішим, то у своїй мандрівці до Середземелля воно йшло найповільніше, часто затримуючись в дорозі. Через це ті, хто йшли попереду, дали тим, хто йшов позаду, ім’я Телері, тобто Останні. А ще Телері називали себе Ліндар, що у перекладі з добре знаної толкієністами мови означає "Ті, що співають" – бо полюбляли співати і були найкращими співцями серед ельфів. Перечитуючи Толкієна, вокалістка Леся Рой одразу зрозуміла, що саме так назве свій музичний проект, який і заснувала 7 травня 1998 року у Переяславі-Хмельницькому на Київщині. Тоді сформувався і склад акустично-фолькового бенду "Телері", де Леся співає і грає на скрипці та гітарі, Володимир Шолохов – на всіляких флейтах, Віктору Тимохіну дісталася перкусія, а Миколі Кривоносу – бас. Від того часу гурт брав участь у фестивалях "Crossroad" (2001, 2002), "Metal Time" (2004), "Лісова фієста", "Mikolajki Folkowe" (2007), "Під знаком Водолія" (2008), "Бескиди" (2008), "Країна Мрій" (2009) тощо. "Телері" вибороли 1 місце на фестивалі "Срібна підкова" (2007), 2 місце на "Шевченко-фесті" у Львові (2008), а на цьогорічній ювілейній "Червоній Руті" стали дипломантами у жанрі акустичної музики. Усі, хто побував тоді на їхньому виступі у Літньому театрі, дотепер пам’ятають жартівливу пісеньку "Бункер", яка, крім відкритих глядацьких, завоювала й непідкупно-розсудливі серця журі. А ще очільниця гурту підігрує на скрипці легендарному "Вієві", як це сталося під час виступу останнього на гала-концерті "Рути".
– Коли ми починали, то це було щось близьке до троїстих музик, – розповідає Леся Рой. – У текстах ми спираємося більше на народні традиції, але з таким готичним відтінком, а от музика у нас доволі весела і часто танцювальна: це і польки, і вальси… Творимо її так, щоб вона сприймалася людьми оптимістично, а на підсвідомість щоб одночасно діяла страшна готика.
– Де "просунута" молодь мала змогу вас побачити і почути цього року?
– У Сколе на "Дикому меді", на "Дні Незалежності з Махном" в Гуляйполі регулярно виступаємо, на "Трипільському полі" грали цього року, пройшли Інтернет-голосування, вибороли якесь там прохідне місце і потрапили на головну сцену фестивалю – сподобалось неймовірно! Ось так наразі стараємося їздити по невеличких фестивалях з метою засвітитись.
– Вашій команді вже десяток років, і музику ви ніби файну граєте, то чому про вас так рідко чути, не кажучи про відсутність альбомів?
– Справді, гурт утворений у 1998 році, але у нас так: то я дитину народила, затишшя кілька років було, то ми з Переяслава переїхали до Києва – знову ж таки, шукали музикантів. Ну і нарешті тепер зібрався ніби сталий склад, з яким і робимо те, що робимо.
– Якщо говорити про "Червону Руту": чим цей фестиваль є для вас?
– Це легендарний фестиваль, він ще з нашого дитинства на слуху, і ми долучилися до цієї легенди. А ще було просто цікаво, крім інших фестів, засвітитися і тут теж: когось побачити, себе показати. Виступали знайомі гурти, з якими ми неодноразово перетиналися, тож було гарно їх зустріти, послухати і поспілкуватись.
– Після відзначення на цьогорічній "Руті" якими будуть ваші подальші кроки?
– Такими, як і були: займатися, грати і пробиватися кудись далі. Тепер ми можемо махати прапорцем, мовляв, ми такі гарні і талановиті, що нас аж на "Руті" оцінили. Руки не опустимо – це точно. Бо коли є таке покликання – бути музикантом, то мусиш іти за ним.
– А про що взагалі ваші пісні?
– Це пісні легкі і ненав’язливі. Наприклад, пісня про щастя, яке для декого полягає в тому, аби ізолюватися від решти світу. Ця пісня називається "Бункер". Також пісня "Торба" – про те, що жадібним бути негарно. Не те, щоби вони були повчальними – у сенсі це робіть, а це не робіть. Просто вони розповідають, що ось людина зробила так і так, і що їй за це було. Тобто це такі собі мініатюрні саги сьогодення.
Дякуючи Лесі Рой за розмову, пропонуємо читачам, ближче ще не знайомим із творчістю "Телері", текст згаданої пісні "Бункер". Без музики воно, звичайно, виглядає трохи кострубато, але чим багаті.
Тарас Піц
Поставив собі метало-пластикові очі,
Новий підхід, хоча ідея не нова –
Залишити світ поза собою, і я хочу
Маленький бункер край села.
Поставив собі метало-пластикові вуха,
Тихо тепер, ніякий звук не долина.
І будь який крик притишить
до дзижчання мухи.
Маленький бункер край села.
В мозок поставив доктора Веба,
Не для понтів, а щоб не боліла голова,
Тільки тепер для щастя треба
Маленький бункер край села.
Поставив собі метало-пластикове серце,
Може, глухе, але принаймні на віки.
Тому що безпека – головне, а в ній найперше –
Маленький бункер край села.
Через пітьму, через тумани
Світить мені надії зіронька мала,
Раєм земним для мене стане
Маленький бункер край села.
