Альфред Хічкок якось зіронізував, що тривалість фільму має відповідати витривалості сечового міхура глядача. Буковинський режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, можливо, й хотів би знімати великі повноформатні фільми, але типові для української культури фінансові проблеми змушують його наразі погоджуватися з Хічкоком і працювати в жанрі короткометражки. Щоправда – вельми успішно. Десятихвилинний фільм Дмитра "Отроцтво" минулого року завоював гран-прі столичного кінофестивалю "Відкрита ніч", затьмаривши решту стрічок як початківців, так і іменитих режисерів. Та навіть після тріумфу він не забуває про своє коріння: навчаючись кіномистецтва у київському університеті імені Карпенка-Карого, Дмитро час від часу навідується на "малу батьківщину", аби ознайомлювати земляків з найкращими доробками колег по цеху. Ось і нещодавно молодий режисер влаштував кіновечори, на які зібралося кількасот небайдужих чернівчан.
– Дмитре, для початку розкажи нашим читачам трохи про себе…
– Я навчався у звичайній чернівецькій школі №28, потім вступив до політехнічного технікуму, а по його закінченні – до Чернівецького університету. Це був визначальний період: я вирішив, що хочу займатися творчістю. Відтак цілий рік готувався до вступу в університет Карпенка-Карого, в майстерню до Михайла Герасимовича Іллєнка.
– Ти працював оператором на одному з чернівецьких телеканалів. Чи допомогла тобі ця робота формуватися як режисерові?
– Це були пошуки. Я вже тоді розумів: щоб робити кіно, треба мати певний досвід. Я розпочав з того, що освоїв камеру. Життя складається з різних етапів, які колись закінчуються. Я отримав від цього етапу максимум і вирішив іти далі.
– Чому обрав саме університет імені Карпенка-Карого?
– Їхати кудись за кордон – надто дорого, а в Україні це єдиний ВНЗ, де вчать на кінорежисера. Крім того, 2007 року курс набирав Іллєнко, а мені його творчість дуже подобається, зокрема фільм "Фучжоу" вкарбувався в пам’ять з дитинства.
– Не розчарувався, коли потрапив під його крило?
– Ні, просто я собі зовсім інакше уявляв навчання в університеті і саму специфіку професії. Це відбувається з кожним, хто потрапляє у сферу, про яку він мав лише приблизне уявлення. Перший курс – це розвіювання стереотипів, другий – критичне ставлення до себе і до системи освіти, а третій – це якраз такий етап, коли розумію, що я реально можу зробити в нинішніх умовах. Це період становлення.
– Окрім Іллєнка, чи маєш інших вчителів?
– З педагогічного складу – це викладачі різних дисциплін, які дають тобі розуміння структури професії: з чого вона складається і що саме ти в ній маєш знати і вміти. Якщо ж говорити про духовних наставників, тих, на чиїх картинах я вчуся, то це Тенгіз Абуладзе, Отар Іоселіані, Довженко, Параджанов, Сокуров, Тарковський, Шукшин…
– А з більш закордонного кіно маєш якісь уподобання?
– Сподобалися дві роботи вже покійного режисера Крістіана Нємєску – "Марілена з сьомого району" і "Мрії про Каліфорнію". Подобаються режисери "Догми". Найбільше – фон Трієр, тому що він приніс нову хвилю розуміння кінематографа не як гламуру, а як способу ставлення до світу і наближення його до життєвих реалій.
– Університет Карпенка-Карого існує вже не один рік, але де власне українське кіно? Куди зникають його випускники?
– Розумієш, люди є, і вони знімають кіно, і їздять фестивалями, але… Ті, кому вдається зачепитися в Україні, не одразу доходять до високобюджетних фільмів. Тим паче, що зараз усе кіно стає продюсерським. Оскільки держава забезпечує нас коштами мінімально, молоді режисери мусять самі знаходити спосіб, як реалізовувати свої фільми. Тепер не кажуть фільм – кажуть проект, тому що ти мусиш знайти інвестора, який вкладе в це гроші, якому ти зможеш довести, що твоя ідея варта уваги. Доводиться шукати не лише внутрішньодержавну підтримку, а й зовні. Такі реалії нашого життя.
– Де починаються великі гроші, починаються і великі залежності…
– Залежність є завжди, просто треба розуміти ступінь цієї залежності і розуміти, що можна зробити в цих умовах. Поки ти мрієш, мрія залишається тільки мрією, а коли дієш, дія перетворюється на результат. І цим результатом може бути не великий бюджет, а чесно знятий фільм.
– Як тривала робота над твоєю переможною стрічкою "Отроцтво"?
– На початку року нам дали завдання, яке називалося "німий етюд". Треба було поставити в кінці семестру це на сценічному майданчику. Якщо ти з цим завданням упорався, за наступних півроку етюд має перетворитися на сценарій – і втілитися в екранну роботу. Так все і відбувалося. Я запропонував зіграти у стрічці своїм хорошим чернівецьким друзям Миколі Гуменюку, Євгену Зелінському й Анні Аілінчій.
– Де знімали?
– У Лукавцях на Вижниччині, ми знайшли там таку залізничну станцію. Зйомки тривали 4 дні, а потім уже в Києві я змонтував матеріал, зробив звук і цим фільмом захистився. Після чого надіслав його на фестиваль "Відкрита ніч". Звичайно, було дуже приємно, коли оголосили результати, хоча рішення журі завжди якоюсь мірою суб’єктивні. Принаймні інші картини в жодному разі не були гіршими за мою.
– Над чим зараз працюєш?
– Працюю над сценарієм і підготовкою до зйомок роботи на третій курс. Паралельно знімаю фільм за мотивами оповідання Григора Тютюнника. Вони вже є в моїй уяві, але нічого не буду загадувати наперед. Хто думає, що процес створення фільму залежить винятково від режисера, той глибоко помиляється: через різні обставини завжди може щось не скластися. Це як з дитиною: доки вона не народилася, про неї краще не говорити, не давати ім’я і не купувати колиску.
– Ти є організатором кіновечорів у Чернівцях. Скільки вже їх проведено і яких зусиль це потребує?
– Вечорів уже було проведено три серії, від двох до трьох показів кожна. Вперше ми зробили показ до 600-річчя Чернівців. Туди потрапили роботи режисерів університету Карпенка-Карого і чернівчан – Григорія Когоса, Олега Чистова, Тетяни Каризми. Ще ми знайшли у кіноклубі унікальні роботи дітей, які знімали наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років. Це досить лаконічні історії, по 3-4 хвилини, вони мені сподобались своєю щирістю, такі наївні і чисті. Потім відбулися вечори з міжнародною програмою. Частково мені допоміг мій майстер Михайло Іллєнко: дав фільми літньої литовської кіношколи. Також тоді показував роботи ВГІКу і Манхеттенського кінофестивалю. А цього разу я привіз винятково роботи студентів Карпенка-Карого, щоб їх змогли побачити не лише учасники знімальної групи, родичі і друзі, але й "прості глядачі".
– Чи буде продовження цих вечорів?
– Наразі шукаю приміщення, де б можна було такі покази зробити регулярними. Планів багато: об’єднати кіно з літературою і музикою, показати курсові роботи визнаних майстрів жанру – Тарковського, Шукшина, Іоселіані, Шепітько, Клімова, організувати міжнародні програми. Також є ідея співпраці з ужгородським і львівським фестивалями. Публіка цікавиться, і це приємно, бо це відповідь на питання, чи є в Україні кіно. Воно є, просто треба докласти зусиль, щоб його показати.
Тарас ПІЦ
