У маленькому курортному містечку Ріміні на Адріатичному узбережжі Італії жив собі маленький хлопчик Федеріко, який дуже любив вигадувати про себе небилиці. Наприклад, він розказував, що прочитав лише три книги (за твердженнями родини, насправді читав багато) або що погано вчився (насправді був одним з найкращих учнів у класі). Головним ворогом малого Федеріко став дядько, який швидко зметикував, що хлопчик, м’яко кажучи, змішує дійсність з уявою. Дядько, очевидно, не знав формули Оскара Вайлда, згідно з якою бути митцем означає передусім уміти прекрасно брехати. Втім, прекрасна брехня мистецтва від побутової брехні тим і відрізняється, що вона часто є правдивішою за саму правду.
В юності життя в Ріміні видавалося Федеріко надто тихим, провінційним і обтяжливим. Його вабила дорога, і він навіть втік одного разу з дому, щоб приєднатися до мандрівних циркачів. Минуть роки – і колишній маленький брехун, зрозумівши вказану різницю між просто брехнею і мистецтвом, перетвориться на великого режисера, про якого Андрій Тарковський напише: "Неможливо уявити собі світове кіно без Фелліні. І не тільки тому, що він суто італійське явище, але й тому, що він здійснив величезний вплив на кінематограф усього світу". При цьому у сповнених барокових фантазій та візуальних феєрій фільмах Фелліні знайдеться місце і для реального Ріміні, і для омріяних циркачів.
А починалося все так. Закінчивши школу, Фелліні переїхав до Риму, де випадок звів його з молодим режисером Роберто Роселліні, який запросив Федеріко до співпраці у написанні сценарію. За цим сценарієм Роселліні зняв фільм "Рим – відкрите місто". І таким чином в італійському кінематографі з’явилася нова течія – неореалізм.
1952 року Фелліні знімає перший самостійний фільм – "Білий шейх", а ще за два роки – свій перший беззаперечний шедевр "Дорога". В основі фільму – історія двох ярмаркових циркачів, Джампано та Джельсоміни. Грізний і жорстокий силач Джампано не здатен зруйнувати невидиму стіну відчуження між ним та маленькою, непоказною і дуже відданою йому дівчиною. І навпаки: душевна сила тендітної Джельсоміни виявляється настільки потужною, що навіть через багато років, по смерті циркачки, складена нею мелодія не лише продовжує жити, а й вичавлює з очей Джампано перші людські сльози. Фільм отримав багато престижних премій і приніс світове визнання як самому Фелліні, так і його дружині Джульєтті Мазіні, яка зіграла в "Дорозі" головну роль.
Наступний фільм – "Ночі Кабірії" – теж став зоряним для коханої дружини режисера. Смішна і зворушлива проститутка Кабірія (її і зіграла Мазіна) – єдина серед численних персонажів істота, яка хотіла б кохати і жити заради кохання. Але щоразу її щирі почуття наштовхуються на жорстокий обман. І "Ночі", і "Дорога" сьогодні сприймаються як своєрідні катехізиси гуманістичного кіно: епізоди, які у нинішніх режисерів обернулися б "чорнухою" (побиття циркачем проданої йому в рабство дівчини в "Дорозі", приниження маленької римської проститутки у "Ночах Кабірії"), у Фелліні містичним чином випромінюють чисте світло. Незабутня посмішка Кабірії з останнього кадру фільму стала мовби кінематографічним талісманом, здатним творити чудеса.
Не менш відомий за цю фінальну посмішку перший кадр наступного шедевру Фелліні "Солодке життя", який збагатив загальносвітовий сленг виразами "папараццо" (у множині – папарацці) та власне заголовковим "дольче віта". Фільм розпочинається з польоту причепленої до гелікоптера статуї Христа над Римом. У цьому парадоксальному поєднанні значною мірою розкривається одна з основних ідей фільму – невідповідність традиційних уявлень і символів сучасним реаліям. "Солодке життя" розповідає про молодого журналіста з провінції, який проводить свій час серед вершків суспільства. Він усвідомлює порожнечу такого безтурботно-беззмістовного "солодкого життя", але й не може протистояти спокусі.
Назва ще одного, багато в чому автобіографічного, шедевру Фелліні "Вісім з половиною" – це всього лише порядковий номер чергової роботи майстра, який на той час зняв сім самостійних фільмів і один у співавторстві. У центрі історії – успішний кінорежисер Гвідо в ситуації творчої кризи. Він збирається зняти новий фільм, але не знає, як це зробити і звідки черпати натхнення. Творча безвихідь примушує героя заглибитись у себе. Спогади дитинства, фантазії і пристрасті поєднуються у безсюжетній розповіді про життя Гвідо. Експерименти Фелліні у цьому фільмі стали останньою на сьогоднішній день великою революцією у кінематографі: це – відкриття можливості безпосереднього монтажу "реальних" подій і елементів внутрішнього світу людини (спогадів, снів, бажань). За аналогією з літературою ця техніка отримала назву "потоку свідомості".
Інший новаторський фільм – "Репетиція оркестру" – єдиний у практиці режисера, де зовсім немає натурних зйомок, а всі події розгортаються в одній декорації. У приміщенні середньовічного храму з чудовою акустикою на репетицію симфонічного оркестру збираються музиканти. Телевізійній знімальній групі вони дають інтерв’ю – розповідають про свої інструменти, про свою роботу, про себе. Вимогливість диригента на репетиції викликає обурення музикантів, що закінчується бунтом. І люди, які щойно говорили проникливі слова про мистецтво, перетворюються на безглуздих і безжалісних бунтівників. Вони руйнують приміщення, воюють між собою, займаються сексом. Репетиція перетворюється на звірине безумство. Цей фільм-притча викликав цілу лавину тлумачень. Але майже всі рецензенти погоджуються в одному: буденна репетиція перетворилась у Фелліні на грандіозну метафору сучасного суспільства, де музиканти оркестру – це і ми, глядачі, і цивілізація загалом.
Тепер часто можна почути, що час Фелліні давно закінчився, що його кіно стало неактуальним. Великий італієць передбачав такий розвиток подій: "Я схожий на літак, який злетів, а злітної смуги більше немає. Моя публіка померла". Можна навіть уточнити: вона не померла, її насильницьким чином умертвив здеградований світ, неперевершено викритий у тому ж "Солодкому житті" чи "Репетиції оркестру", світ великих грошей і нібито "актуального" кіно, нав’язаного нам власниками безмозких телеканалів. Звичайно, усе це дуже важливі речі – конкуренція, закони ринку, гуртова торгівля… Але все-таки мистецтво вимірюється трохи іншими критеріями. Фелліні вірив у здатність кінематографа якщо не робити людей кращими, то бодай будити добрі почуття. Чи дочекаємося ми колись нового такого режисера?
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ
