«Не знаю я, чи знов сюди прийду»

"Не знаю я, чи знов сюди прийду, та залишаю замість себе ті квіти, що знайшов в саду для тебе...", – ці поетичні рядки, написані Володимиром Івасюком 1968 року і покладені на музику Валерієм Громцевим, одразу стали шлягером. "Жовтий лист" або "Залишені квіти" – існують дві назви цієї пісні – окрім самих авторів, виконували і Василь Зінкевич, і Софія Ротару.
Валерій Громцев разом із Володимиром Івасюком та Левком Дутківським започаткували новий напрямок розвитку сучасної української естрадної пісні. Поєднання буковинського мелосу з гуцульськими ритмами в оригінальному аранжуванні захопило слухачів від Карпат до Курил і далі. Тоді, у 70-ті, молоді хлопці товаришували, шукали нових ідей, ділилися своїми творчими знахідками, спільно творили і, звісно, конкурували між собою. Одне слово – були одержимі музикою…
Відвідавши нещодавно Чернівці, Валерій Громцев погодився відповісти на наші запитання.
"Жовтий лист" народився на березі Пруту
– Перше виконання і телезапис "Червоної рути" Володимира Івасюка на Театральній площі відбулися 13 вересня 1970 року у супроводі очолюваного Вами ансамблю "Карпати". Це – факт загальновідомий. Але існує байка, що Ви з Івасюком уклали джентльменську угоду: він Вам пише текст до пісні "Жовтий лист", а Ви йому – інструментальний супровід до "Червоної рути"?
– Жодної угоди не було! Всі музичні ідеї щодо супроводу цілком належали Володі. Він і жіночий вокаліз вигадав. Інколи навіть, коли не було солістки, сам виконував його на духовій гармоніці. Я ж лише додав кілька штрихів до партій окремих інструментів. Так само дещо своє додав і Левко Дутківський, коли "Червону руту" виконувала його "Смерічка". А "Жовтий лист" народився на березі Пруту. Ми награвали там один одному свої пісні на гітарі. Почувши мою, Володя сказав, що до неї треба написати інший текст і одразу ж наспівав мені слова приспіву і першого куплету. Але вже за другим мені довелося довго побігати. Володя був надзвичайно вимогливим до кожного пісенного слова. На жаль, ця наша спільна пісня виявилася єдиною. До речі, саме Володя переконав мене, що українська мова дуже співуча та мелодійна і найкраще підходить для створення пісень. Ми тоді вирішили, що живучи в Україні, треба співати українською. Потім "Пісняри" заспівали білоруською, а далі й решта ВІА колишніх республік почали пропагувати своє, національне.
– Яким Ви пам’ятаєте Володимира Івасюка?
– Ми з ним однолітки… Про нього у мене залишилися лише найкращі спогади. Він був гарною людиною, прекрасним музикантом і дуже талановитим композитором. Неможливо без сліз перебувати в будинку, де тепер його музей.
– У Вас є власна версія його трагічної загибелі?
– Ні, але я дуже хочу вірити, що він не зробив це власноруч. Усе, що наплели після його смерті про якусь творчу кризу, депресію, проблеми з алкоголем – цілковита нісенітниця. У нього все йшло, як по нотах, йому б тільки жити й жити! І політика тут ні до чого. Він нею не займався: був музикантом. Також я ніколи не бачив, щоб він пиячив. У молоді роки ми могли випити "шипучки". Пізніше, буваючи на гастролях у Львові, я обов’язково зустрічався з Володею, і там ми з ним пили лише "Шампанське". Причому, він завжди клав до склянки шматочок шоколаду і довго його розмішував, бо не любив бульбашок. Щоправда, недавно, вже в Ізраїлі, мені таки довелося налити йому чарку горілки.
– Тобто?
– Усі ці роки після його загибелі мені сниться один і той самий сон. Деталі повторюються абсолютно: іду я Театральною площею у Чернівцях, а назустріч мені – Володька! Молодий, синьоокий, усміхнений. Таким я його найбільше запам’ятав. Запитую: як таке може бути? Адже його вже немає. А він мені відповідає: "Хіба ти не бачиш, що це я? Просто у нас отримують справжнє визнання лише після смерті!" Це правда, але, з іншого боку, хто з нас мав більше визнання за життя, ніж Володимир Івасюк? Я не можу зрозуміти цей сон і попросив Володю більше мене не мучити.
Найбільша біда – ностальгія
– Після "Жовтого листа" Ви написали десятки пісень, зробили сотні інструментальних аранжувань і вивели у широкий світ не одного народного артиста. Створили навіть гімн Чорноморського флоту України. Ті, хто починав і згодом працював разом з Вами, давно відзначені високими званнями й нагородами, а Ваше ім’я і досі залишається відомим лише вузькому колу меломанів. Ви не вміли розштовхувати конкурентів ліктями?
– Я не був виконавцем і завжди залишався поза сценою. Але тепер я весь час виступаю перед публікою. Співаю і граю у ресторані в Хайфі. До речі, там теж мало хто мене знав. Усі дуже здивувалися, коли нещодавно, під час гастролей в Ізраїлі, Олександр Сєров витягнув мене на телебачення і представив як свого вчителя.
– Тепер ви пишете пісні і співаєте на івриті?
– Співаю багатьма мовами, зокрема й українською. Маю в репертуарі навіть віночок українських народних пісень. Майже завжди мені замовляють "Червону руту", "Марічку" і "Черемшину". Продовжую також писати пісні "до шухляди". Перед від’їздом отримав у подарунок усі вірші свого постійного співавтора, чернівецького поета Леоніда Курявенка. Це він написав текст гімну Чорноморського флоту, де є такі слова: "Як всі, послужим Україні ми, За Чорне море станемо грудьми, За наш чудовий і чарівний Крим, За український прапор, що над ним!" Коли цей гімн вперше виконав ансамбль Чорноморського флоту, в московській телепрограмі "Время" сказали, що українського флоту ще немає, а гімн уже співають. Ще раніше цілу програму українських пісень я зробив із радянським чорноморським ансамблем. Вони знімали морські кітелі, переодягалися у вишиванки й шаровари, з’являлися троїсті музики – і звучали наші пісні. А іврит за десять років я так і не вивчив. Знаю лише кілька фраз: "дякую, як справи? скільки це коштує?"
– Повертатися не думаєте?
– Емігрантів з колишнього СРСР в Ізраїлі вже понад півтора мільйона, це п’ята частина населення. Всі продовжують розмовляти російською, дивитися російські та українські телеканали, ходити до своїх крамниць та ресторанів. Цікаво, що останніми роками на вулицях можна почути вже й українську мову. Тут навіть чорний хліб і сало є. Щоправда, сало у них, на відміну від нашого, несмачне. Свині не мають права топтати Священну землю: вони живуть на дерев’яних настилах і харчуються апельсинами. І наше Чорне море краще за їхнє Середземне. Я лише раз купався в ньому, хоча живу за сто метрів від пляжу. А найбільша біда – ностальгія. Усі десять років я хочу повернутися в Україну. Яка у нас прекрасна земля, а люди які чудові! Колись Юрій Рибчинський, з яким ми написали цілий цикл пісень на морську тему, сказав: "Людина живе на Землі один раз і мусить прожити в Криму". Я впевнений, що тільки-но у нас зміниться на краще економічна ситуація – повернеться півсвіту. І я буду серед перших!
Таїсія КИРИЛОВСЬКА

ДОВІДКА
Валерій ГРОМЦЕВ (нар. 1949 у Чернівцях) – український композитор, музикант. Закінчив Чернівецьке музичне училище. З 1966 – музичний керівник ВІА "Карпати", з 1973 – ВІА "Товтри" Хмельницької філармонії, з 1974 – ВІА "Світязь" Волинської філармоніі; з 1983 – ВІА "Червона рута" Кримської філармонії; з 1986 – ВІА "Чайки" та "Море" Кримської філармонії; з 1990 – музичний керівник джаз-оркестру "Графська пристань" Чорноморського флоту. 1999 року виїхав до Ізраїлю. Живе і працює у м. Хайфі.