Камінці у черевиках

Фільми цього режисера захоплюють далеко не всіх. Одних більше дратує його догматично-тремтлива камера, інших – той "образ світу", який вона з безсоромною відвертістю фіксує, ще інших – світогляд, виражений за допомогою цього образу. Так чи інакше, але знайдеться чимало вельми досвідчених кіноманів, яких від однієї згадки про Ларса фон Трієра починає нервово тіпати. Що й не дивно: ось уже чверть століття режисер робить усе можливе, щоб розсварюватися з критиками і шокувати своїх глядачів.
Уявлення про Трієра-провокатора легко можна скласти з його інтерв’ю, найдавніше з яких він дав сорок років тому. Тоді 12-літній Ларс, який саме зіграв головну роль у дитячому багатосерійному фільмі, сказав кореспондентові датської газети, що фільм напевно розкритикують, але йому байдуже, бо свої 3000 крон він отримав. 1981 року документаліст Крістіан Брод Томсен, даючи майстер-клас у Датській національній кіношколі, звернув увагу на студента, надто поглинутого музикою зі своїх навушників. "Самовдоволений байстрюк, – подумав режисер. – Нічого з нього не вийде". Цю історію Томсен згадає через 15 років, коли прийде брати у колишнього "самовдоволеного байстрюка" інтерв’ю.
Навесні ж цього року на прес-конференції в Каннах англійський журналіст вимагав у вже зрілого Ларса фон Трієра пояснення, навіщо той зняв фільм "Антихрист". "Я не зобов’язаний нічого пояснювати", – пробурмотів, дивлячись у стіл, втомлений Трієр. Коли ж англієць продовжив наполягати на відповіді, то почув: "Гадаю, мною керувала рука Божа. І я справді найкращий режисер у світі. Втім, є сумніви, чи Бог – найкращий бог на світі". Взагалі, у розмовах про свої фільми (як і про все інше) фон Трієр часто використовує прийом із власної ж картини "Ідіоти", де цілком нормальні люди раптом починають пускати слину і вдають розумово відсталих у громадських місцях. Поки інші "зірки" на різних прес-конференціях роблять розумні обличчя, Трієр, так би мовити, випускає на волю свого "внутрішнього ідіота".
Почавши від згаданого першого інтерв’ю, режисер не перестає підкидати матеріал любителям ставити діагнози. Самозване "фон", додане до батьківського прізвища; голена "під нуль" голова у Каннах 1984 року; "дякую вам, карлику", сказане там же Романові Поланському 1991 року; скандали з кінозірками; порностудія у підвалі інтелігентної кінокомпанії, яка створює філософські притчі, – усе це і навіть добровільні канікули у психіатричній лікарні між двома останніми фільмами можна було б сприйняти за гру на публіку, якби не хворобливий колір обличчя, тремтячі руки і язик, що заплітається від антидепресантів.
Трієр завжди був генієм епатажу, але провокаційна частина його таланту, яка забезпечила йому славу і довічне запрошення на Каннські фестивалі, все-таки видається найменш цікавою з-поміж того, що у ньому намішано. Провокація для Трієра – не ціль і не засіб, а лише димова завіса, за якою він може відносно спокійно працювати. На відміну від інтерв’ю, у фільмах режисер постає ідеалістом, який прагне межової конфронтації добра і зла. Трієр вважає кінематограф не старим і поважним, а щойно народженим видом мистецтва, тож постійно експериментує над розширенням можливостей кіно. Водночас, експериментуючи з формою, він щоразу примудряється робити фільми, в яких людина з екрану будь-якої миті може зачепити глядача за живе і болюче, як у стрічках "Та, що танцює у темряві" (де петля майже дослівно затягується на наших шиях), "Догвіль", "Розбиваючи хвилі" чи в останньому на сьогодні "Антихристі", який навіть зашкарублих кінокритиків змушував вибігати з перегляду.
Репутація порушника спокою, мабуть, остаточно закріпилася за Трієром 1996 року після виходу фільму "Розбиваючи хвилі". Це – надзвичайно сильне емоційно кіно про справжнє кохання, справжню віру і справжню жертовність. Дія відбувається на початку 1970-х років у глухій шотландській общині, жителі якої сповідують дуже аскетичну форму протестантства. Юна Бес закохується в хорошого хлопця Яна, який працює на нафтових свердловинах, і наперекір родині одружується з ним. Але стається нещастя: внаслідок аварії Ян залишається паралізованим. Задля порятунку свого коханого Бес жертвує всім, що має, – від тіла й репутації до власного життя. Достовірність на рівні документального фільму, в якому камера безпардонно влізає в чуже існування, поєднана зі сміливою символікою, що натякає на святість мимовільної повії, навряд чи залишать байдужим глядача, якому вистачить сили додивитися стрічку до кінця.
Справжні істерики та звинувачення у всіх смертних гріхах викликав цьогорічний фільм фон Трієра "Антихрист", який розділив каннську фестивальну аудиторію на два непримиренні табори. Перший вважає, що режисер змушує нещасних глядачів перейматися його фобіями і зняв найпровальніший фільм, який лише можна зняти, другий називає "Антихриста" шедевром і доказом безсумнівної геніальності режисера. Цікаво, що обидві сторони наводять, як здається, досить переконливі аргументи на підтримку своїх оцінок.
Головний герой фільму – психотерапевт, який відвозить свою дружину до лісової хатини, щоб вилікувати її від душевного розладу внаслідок загибелі їхнього сина. Він поміщає її страхи у схематичну піраміду, єдиним невідомим якої залишається вершина цієї піраміди. Поступово він розуміє, що на вершині стоїть "Я" його дружини: вона не хвора, вона – маніпулятор, а він – жертва маніпуляції. Герої фільму – алегоричні й архетипні, вони є втіленням протистояння не лише жіночого і чоловічого, а й хаосу і порядку. Трієр, як завжди, не дає глядачам ані секунди відпочинку: щойно звикаєш до думки, ніби дивишся порно, як виявляється, що це трилер; щойно призвичаюєшся до трилера, як потрапляєш до містичної драми.
Фільм "Антихрист" справді здатен шокувати. Але, по-перше, враховуючи трохи постмодерністський характер зображених у ньому жахів, можливо, не варто сприймати їх аж занадто серйозно. По-друге ж, він є черговим доказом того, що ми і так уже давно зрозуміли: Ларс фон Трієр перебуває поза межами звичної шкали кінематографічних оцінок. Він створює свій кіносвіт, не дуже піклуючись про те, щоб нам було в ньому зручно. Навпаки: якось режисер заявив, що фільм повинен бути, як камінець у черевику глядача. Саме такі фільми він і знімає. З кожним кроком ці камінці дошкуляють дедалі більше, але загадковим чином позбутися їх можна лише разом із черевиками.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ