Буває, знаєте, така інформація, яку і мовчанкою не обійдеш, і тексту нормального з неї не зробиш. Залишається хіба що винести її на початок – замість довідки. Отже, Адам Міхнік – польський громадсько-політичний діяч, історик і журналіст, головний редактор "Газети Виборчої", почесний доктор Міннесотського та Мічиганського університетів, Нової Школи соціальних досліджень (Нью-Йорк) і Коннектикут-Коледжу, почесний професор Києво-Могилянської академії, лауреат численних премій (зокрема Премії Свободи французького ПЕН-клубу, Міжнародної премії ім. Еразма Роттердамського, премії спілки європейських журналістів), кавалер французького ордена Почесного Легіону, угорського Офіцерського Хреста, німецького Великого Хреста за Заслуги – загалом цих премій і нагород я нарахував вісімнадцять, але, може, десь і збився. Його статті охоче друкують "Der Spiegel" і "Le Monde", "New York review of Books" і "The Washington Post" та десятки інших світових видань. За версією "Financial Times" Адам Міхнік належить до двадцяти найвпливовіших журналістів світу.
Це – до відома тих, хто звик оцінювати людей з погляду зібраного ними врожаю біжутерії. Крім того, до відома високопоставлених "нашоукраїнців", які днями запитували мене, хто такий Міхнік, скажу, що саме він 2004 року був автором спільного з Ющенком звернення до країн ЄС "Прочиніть двері Україні". Решті, можливо, цікавіше буде ознайомитися бодай з двома, але справді великими перемогами "головного дисидента Європи". Про першу з них професор Ягеллонського університету, літературознавець і публіцист Анджей Романовський пише так: "У комуністичній Польщі він зламав бар’єр страху. Його затримували, цькували, обшукували, ув’язнювали, атакували та висміювали у ЗМІ – і він став розпізнавальним знаком польської опозиції. І ця його безкомпромісна, героїчна постава була для комунізму в ПНР найбільш болісною та принизливою, а врешті – вбивчою… Навіть важко собі уявити, де б ми опинилися, якби у нас не було Міхніка". Правду кажучи, я знаю одне таке місце на мапі світу, але нехай це залишиться моєю маленькою таємницею.
У принципі, бути дисидентом у Польщі з її рясною на антимосковські виступи історією – справа настільки звичайна, що саме словосполучення "польський дисидент" до 1989 року звучало майже тавтологічно. На тлі типового радянського українця типовий підрадянський поляк уже виглядав бунтівником – хоча б тому, що пишався шляхетськими традиціями давньої Речі Посполитої, пам’ятав про повстання 1831 і 1863 років, потайки вважав вояків Армії Крайової за героїв і розумів, що різниця між загарбником Гітлером і визволителем Сталіним є досить умовною.
Адама Міхніка однак навряд чи можна назвати "типовим поляком". У будь-якому разі родинного патріотичного спадку він не отримав. Його батько радше був типовим галицьким євреєм, який у пошуках справедливості захопився комуністичними ідеями і за спробу державного перевороту загримів у міжвоєнній Польщі на вісім років до в’язниці. Коли батькова мрія про світле комуністичне майбутнє здійснилася, настала синова черга мотати тюремні терміни – цього разу (точніше, три рази) вже за антикомуністичну діяльність і, звичайно ж, знову за спробу повалення "законної" влади. Суспільно-політичне дозрівання Адама відбулося у пришвидшеному темпі: уже в чотирнадцятирічному віці він почав відвідувати засідання культурно-опозиційного Клубу Кривого Кола, а невдовзі і сам організував серед школярів Клуб шукачів суперечностей. Це були часи, коли, за спогадами Міхніка, жодних ілюзій з приводу справедливості комуністів у нього не залишилося, а їхні гасла і портрети нічого, крім огиди, вже не викликали.
Зоряним – якщо тут можна вжити це слово – став для Міхніка 1968 рік, на який припали активна участь у студентських страйках, виключення з університету, арешт, вирок суду і початок слави незламного борця з режимом. Протягом наступних двадцяти років нудьгувати Міхніку також не доводилося: електроламповий завод, самвидав, Комітет захисту робітників, "Солідарність", ще два ув’язнення – і нарешті 1989 рік, Круглий Стіл команди Валенси з командою Ярузельського, домовленість про допуск опозиції до виборів, заснування "Газети Виборчої" і – 4 червня – безкровна, але стовідсоткова перемога над комуністами. Її наочним символом можна вважати здобутий того дня особисто Міхніком мандат депутата Сейму знову незалежної Польщі.
Друга перемога є менш ефектною, але, на мою думку, не менш важливою. Як історик, Міхнік добре знав, що сама по собі незалежність не є синонімом демократії, а сама по собі демократія ще не захищає від скочування у тоталітаризм: досить згадати, що 1933 року Гітлер прийшов до влади у незалежній Німеччині цілком демократичним шляхом. Водночас слід було пам’ятати і про "бісів революції", яких значно легше випустити на волю, ніж потім приборкати, яскравими доказами чого слугують якобінський терор у Франції та більшовицький – у Росії. Щоб розпочати революцію, потрібна хоробрість, але для її вдалого закінчення необхідна мудрість, а мудрі голови, як відомо, зустрічаються в природі ще рідше, ніж хоробрі серця. Невипадково колишні політичні в’язні згадують свої камери і бараки з певною часткою ностальгії: поки дисидент руйнує остогидлу систему влади, його світ чітко поділений на "ми" і "вони"; коли він сам стає владою, світ неймовірно ускладнюється і вимагає від нього зовсім інших чеснот, знань і вмінь, ніж ті, що давали йому перевагу в часи підпільної боротьби. Саме тому успішні дисиденти дуже рідко стають успішними керівниками.
Знаючи це, Міхнік відмовився 1991 року брати участь у виборах до Сейму і зосередився на редакторській та публіцистичній діяльності. І ось тут він здобув свою другу перемогу. Чого можна було б очікувати від безкомпромісного борця з комунізмом на посаді головного редактора найбільшої і найвпливовішої газети Польщі? Різних речей. Наприклад, безжалісного добивання своїх вчорашніх переслідувачів. Тим часом Міхнік узяв (і дотепер тримає) курс на пошуки загальнопольського компромісу. Компроміс у його розумінні не означає замовчування проблем, так само, як амністія не означає амнезії. Просто, будучи переконаним демократом, він не втомлюється повторювати, що "суб’єктами демократії є люди, а не ідеї. Тому в демократичній державі можуть зустрічатися та співпрацювати громадяни – незалежно від конфесії, національності, ідеології". Що більше, як показує досвід Міхніка, вони можуть співпрацювати в межах одної родини: попри своє комуністичне минуле батько дав Адамові багато цінних життєвих порад, а потім і сам перейшов на бік опозиції.
Цей "людиноцентризм" аж ніяк не гарантує побудови ідеального суспільства. Навпаки: оскільки люди – істоти далеко не ідеальні, то там, де вони беруть гору над ідеями, про ідеальне суспільство можна забути. Але там, де ідеї беруть гору над людьми, взагалі починається пекло у вигляді націонал-соціалізму, комунізму чи ще якогось маоцзедунізму. Польща – чого гріха таїти – складається з різних ідеологічних елементів, зокрема й націоналістичних, антисемітських та антиукраїнських. Як видається, друга велика перемога Міхніка полягає в тому, що ці елементи не заважають їй ставати дедалі людянішою європейською державою і заразом намагатися витягнути із совкового лайна Україну.
Олександр БОЙЧЕНКО
А на завершення ще одна інформація. Рівно через двадцять років після епохального виступу на установчому з’їзді Народного Руху України Адам Міхнік відвідає Чернівці. 8 вересня о 18.00 у Будинку естетики та дозвілля вул. (Шепетівська, 5) він представить нам збірку своїх есе "У пошуках свободи", а також книгу Казімєжа Мочарського "Бесіди з катом".
