У ніч на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 (с. Кучино Чусовського району Пермської області) загинув Василь Стус – як на мене, єдиний за всю історію беззаперечний моральний авторитет серед численних українських поетів і єдиний беззаперечний поет серед нечисленних українських моральних авторитетів. Через три роки після його смерті "на хвилі гласності й перебудови" з радянських концтаборів вийшли на волю останні політв’язні. Згадуючи про це, я іноді риторично запитую себе: "Чому? Чому народові, який протягом століття з моторошною регулярністю втрачав найкращих своїх представників, не залишено бодай одного незаплямованого генія, який міг би слугувати надійним орієнтиром у наш каламутний час?". А тоді відповідаю собі Стусовими ж словами: "Напевне, так і треба – судилося бо так". Він, хто по тюрмах і "капезе", колимах і мордовіях виборов для себе "привілей" говорити лише правду і розплачуватися за сказане життям, – як би він почувався тепер, у цій наскрізь фальшивій дійсності з її потоками позбавлених будь-якого сенсу слів? Не знаю. Але знаю, що досить часто я відчуваю потребу перечитати Стуса. І досить часто не можу повірити, що він писав це кілька десятиліть тому. Та ось, переконайтеся самі.

***
Наше так зване суспільство, давно вже безнадійно хворе, охопив загальний маразм. Крадуть міністри й сторожі, займаються махінаціями працівники торгівлі і ОБХСС, спекулюють перекупки й журналісти, брешуть казкарі й партійні віщуни. Люди розумової праці, що втратили право називатися інтелігенцією, зайняті найскладнішими проблемами особистого виживання – в умовах постійного зубожіння народу. Вони цинічні такою самою мірою, як влада… Загальна корупція, продаж професій і посад, на яких можна ловити рибу в каламутній воді, втрата будь-якого почуття громадськості – ось окремі атрибути нашого так званого суспільства, цієї отари отупілих одиноких баранів, які товчуться на стирлованому пасовиську в пошуках жалюгідного прожитку. Гасло всіх: після нас хоч потоп.

***
Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує.

***
Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства… Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ’я ми є найбільшою. Вийти з-під його східних чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію.

***
… від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають… У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя… Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах. Але чи стане польський приклад і нашим – ось питання.

***
Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони?.. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків – один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без "енька" слова не вимовить… "Київ – то така прекрасна флора, але ж фауна!" – казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака.

***
Поетика України – на 95% є поетика волоїзної (їхавши волами) "Чорнії брови, карії очі", а нормальна людина дивиться на цю поетику як з якого паноптикуму чи – ератоми…
… читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основ’яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького – майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом – але читати її треба для мови – більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені або жартували на біді – як-от Котляревський).
Роман Гончара я, здається, бачив ще в Києві, але не накидався, бо не вірю в його прозу (ой, та українська проза – вся схожа на бабусину розповідь, як вона дівкою була).
… Борхес, Гарсія Маркес, Варгас Льоса, Фуентес, Роа Бастос, Астуріас, Онетті. Це великі письменники – на рівні часу, може, першопрохідці в сприйманні нео-доби, коли світ зводить докупи шари логічного й алогічного, змикає, перемішує їх… Сміх і гріх, коли конкурентом Гарсія Маркеса називають В. Земляка, а "кортасарівський" Яворівський пише, як курка несе яйця, літаючи з Одеси в Хацапетівку! На фоні латиноамериканців тубільна проза "Києва" видається екзерсисами дитсадка.
По довгій перерві перечитав вірші й поеми Франка… Враження в цілому – невисоке… Мабуть, він поет більше кулішевого плану – віршоскладач. Навіть Мойсей, Іван Вишенський і Похорон у моєму тепер сприйманні мають такі вади, яких поет мав би уникнути. Як поет, Франко далеко не геній. Поет середньої руки. І шкода так казати, але інакше не можу. Шевченко (кращий) – на недосяжній для Франка висоті.

***
Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унгаретті, Квазімодо.
Ще люблю "густу" прозу – Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер.
З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – М. Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово "поезія". Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші…
Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!
Олександр БОЙЧЕНКО