Позитивне ретро від «Сонцекльошу»

Створений 2005 року столичний гурт "Сонцекльош" передусім відомий виконанням народних пісень у стилістиці ретро 20-40-х років минулого століття. Самі музиканти визначають свій стиль як етно-кабаре, або ж нео-ретро. Чому "нео" і чому "ретро"? Розгадка надзвичайно проста: "Сонцекльош" – чи не єдиний у світі колектив, який не лише запаковує наші корінні співи в ретро-обгортку, але й робить це за цілком сучасними канонами звукотворення. У підсумку виходить і не зовсім нове по-старому, і не зовсім старе по-новому, а якраз "нео-ретро".
У музичній основі пісень колективу також присутні елементи реггі, відчутні джазові та рок-н-рольні штрихи, балканські й циганські мотиви. Водночас – що привертає особливу увагу – весь цей музичний ряд служить оформленням для традиційних українських пісень, які в різні часи виконували в селах і містах нашої країни. Збиранням і записом багатьох пісень, які нерідко передавалися лише з уст в уста, довгий час займалась одна з вокалісток "Сонцекльошу" Марія Кудрявцева. Копітка праця не залишилася недоробленою, як це часто буває, а вилилась у дебютний альбом "Олено, не плач", що побачив світ на початку 2009 року. У чаклуванні над ним товариство Марії склали: ще одна вокалістка Олена Грозовська, Костянтин Бушинський – двогрифова латино-гітара, Кирило Мачинський – контрабас або бас-гітара, Олексій Гмиря – барабани, перкусії, Сергій Топор – акордеон, Олександр Чаркін – тромбон, Володимир Молошенюк – труба.
З Марією та Оленою мені випала нагода познайомитись на фестивалі "Захід", який відбувся нещодавно у Звенигороді Львівської області. Попри відсутність духових "Сонцекльош" все одно "порвав" своїм виступом фестивальний люд, після чого дівчата дали ексклюзивне інтерв’ю для "Трохи Культури".
– Чи відчуваєте, що виступаєте саме на Заході країни?
– Звісно, відчуваємо! Це вже наш другий виступ на Західній Україні, перший був на фестивалі "Підкамінь". Це, звичайно, зовсім інше повітря, зовсім інші люди. Дуже приємна молодь і сама атмосфера просто шикарна. Бо не так часто доводиться виступати в чистому полі, як тут. Ми просто насолоджуємося цим фестом і краєвидами.
– Як гадаєте, ваше ретро тут сприйняли як належне?
– Так, і це незважаючи на те, що ми виступали у неповному складі. Наші труби мають роботу у духовому оркестрі, тому не змогли з нами приїхати. На День Незалежності труби у столиці користуються великим попитом. Але розворушити місцеву публіку нам вдалося навіть без них.
– Наскільки широкого розголосу набув ваш дебютний альбом?
– Не аж такого, як нам би хотілося. Але він був виданий невеличким тиражем. Зараз спрацьовують трохи інші шляхи розповсюдження, наприклад, Інтернет. Тож нас радше знають не так завдяки альбому, як завдяки кліпам та Інтернету, де ми маємо сторіночку.
– Чим займається "Сонцекльош" останнім часом?
– Ми впритул підійшли до запису нового матеріалу. Знайшли вже студію і плануємо з осені почати записувати нову платівку. Коли нарешті всі наші хлопці повернуться з відпусток, саме час буде зайнятися роботою. Гадаємо, що у довершеному вигляді альбом вийде напередодні Нового року.
– Стилістично він буде витриманий у ключі попереднього?
– Звичайно!
– А чому ви взагалі вибрали таку ретро-стилістику?
– У принципі, це такий період в історії української музики, який мовби випав кудись. Усе, що доходило до наших днів, якось трансформувалося з часом. Може, до пісень радянських композиторів щось потрапляло, але теж небагато. А це ж цілий музичний прошарок. Пісні, які ми співаємо, складені не нами, вони справді народні, створені саме у довоєнний і воєнний періоди.
– Знаю, що ви їх відшуковуєте винятково у фольклорних експедиціях. Де були з такою востаннє?
– У селі Гавронщина на Київщині, але ми там більше спостерігали за обрядами. Зараз люди просто приносять нам пісні. Вони вже знають нашу стилістику і який період нас цікавить. Ось нещодавно гарну пісню нам приніс Сашко Лірник.
– Як вам вдалося зібрати таких професіоналів, як Костя Бушинський, Сергій Топор? Якісь суто жіночі чари?
– Вони почасти самі до нас приходять: розуміють, що ніша, яку ми займаємо, є дуже цікавою і ніким досі не зайнятою. Нам дуже цікаво з ними експериментувати, тому що вони беруть участь у творчому процесі нарівні з нами. Тобто якогось лідера гурту немає, ми всі творимо музику разом. Сьогодні, наприклад, виступили з барабанщиком "Очеретяного Кота". То він провів з нами перед тим всього лише одну репетицію.
– Натякаєте, що професіоналізм не проп’єш?
– Не проп’єш, це точно, і Андрій Войтюк зробив просто неможливе. У нього потужна джазова школа, і ми сподіваємося, що й надалі будемо з ним співпрацювати. Він – барабанщик від Бога.
– Що побажаєте читачам "Трохи Культури"?
– Нехай у вас все буде "Сонцекльош"! Процвітайте і не хворійте!
Тарас ПІЦ