А чи можете ви, шановні читачі, напередодні 18-ї річниці нашої незалежності назвати найбільш недолугу державу Європи? Вірю, знаю: можете. Бо що тут могти – після того, як ми спільними зусиллями її збудували. Проклинаючи українських політиків гуртом і вроздріб, ми в глибині душі, мабуть, здогадуємося, що навряд чи вся вина за цю недолугість лежить лише на них. І справа навіть не в тому, що ми ось уже 18 років їх власноручно вибираємо, а в тому, що ми б їх не вибирали, якби не були такими, як вони. Може, ми з чогось не того почали? Може, перш ніж дискутувати про те, яка ідеологія нам більше пасує, треба було чітко визначити: щоб називатися патріотом, не досить вивчити гімн і вивісити прапор. Бажано ще й перестати красти, брати хабарі, брехати і мочитися у під’їздах. Це – з одного боку. Але, як завжди, є й другий. Той факт, що ми дискредитували нашу незалежність, ще зовсім не означає, ніби ми маємо право її втратити. Я можу зрозуміти відмінні від моїх погляди на політику, економіку і культуру. Але – не малоросів, які мліють від щастя, коли їх вчить жити путінський вилупок. Я не розумію, пощо вони тут мучаться? Особливо тепер, коли в Росії партія їхнього духовного лідера організовує мережу озброєних добровільних дружин – формально для патрулювання вулиць (партія!), насправді – для боротьби з демократичними недобитками. Ось куди треба виїжджати, товариші, ось де можна зробити кар’єру. Щоправда, не вперше в історії. Свого часу інша партія – NSDAP – також створила на основі "Добровільного корпусу" воєнізовані "штурмові загони" (SA), потім – "загони охорони" (SS), а далі розкочегарилося, аж дим пішов. З крематоріїв. І власне в цьому полягає різниця між Україною і Росією: українська недолугість викликає сміх, натомість російський новий порядок реанімує страх. Як на мене, ця різниця вже є достатньою підставою, щоб захищати нашу незалежність від них.
Олександр БОЙЧЕНКО
