Про посмішку Чеширського кота більшість людства довідалася завдяки сповненій абсурдного гумору і трохи моторошної мудрості "Алісі" Льюїса Керрола. Походження цього виразу либонь було таємницею і для самого – народженого власне у графстві Чешир – письменника. Принаймні англійські філологи досі наводять різні етимологічні версії, в яких фігурують то сири, то леопарди, а то й сардонічно усміхнені королівські лісники. Так чи інакше, а ми знаємо, що у Керрола Чеширський кіт умів не лише посміхатися, але й вести дотепні розмови, мучити Алісу філософськими заморочками і розчинятися у повітрі. Такий англійський гумор.
Режисер Тері Гільям на численних фотографіях також демонструє "чеширську посмішку", хоч народився він не в Англії, а – як і, наприклад, брати Коени – в самому серці Америки – Мінеаполісі. Там минуло його дитинство: за власним визначенням, "у дусі Гекльберрі Фінна і Тома Сойєра". Там він захопився малюванням персонажів улюблених голівудських фільмів і діснеївських мультфільмів, що згодом перетворилося на тимчасову професію ілюстратора-карикатуриста.
Наприкінці 1960-х років схильність до парадоксального й нерідко чорнуватого гумору приводить Гільяма до Лондона – тодішньої столиці міжнародної богеми. У Лондоні він разом з іншими акторами і сценаристами організовує комедійне шоу "Повітряний цирк Монті Пайтона". Цей серіал, який транслювали по телебаченню у 1969-1974 роках, став просто легендою і дотепер має мільйони фанів у цілому світі. Не дивно: розпізнавальними знаками цього шоу є милі серцю Гільяма абсурд, чорний гумор і безжалісні пародії. Після серіалу був ще знятий знову у співавторстві з "монтіпайтонівцем" Тері Джонсом повнометражний гумористичний фільм про короля Артура і його лицарів "Монті Пайтон і святий Грааль", а також дві казки ("Джабервоки" і "Бандити часу") – так би мовити, данина захопленням дитячих років.
Початком справжньої індивідуальної режисерської кар’єри Тері Гільяма став 1985 рік, коли глядачі побачили антиутопічну "Бразилію" – яскравий і водночас похмурий футуристичний гротеск, трагікомічну картину тоталітарного майбутнього на перетині Джорджа Орвела і Франца Кафки. Головний герой – скромний клерк у збюрократизованому міністерстві інформації, занурений у світ власних мрій та ідеалів. Випадково він виявляється втягненим у змову, мета якої – повалення бюрократичного режиму… Сценарій до цього фільму Гільям написав разом із славнозвісним британським драматургом Томом Стопардом. Саме "Бразилія" надала Гільяму культового статусу, досі залишаючись чи не найвідомішим фільмом режисера. 2005 року кінооглядачі журналу "Тайм" назвали "Бразилію" серед сотні найкращих фільмів усіх часів.
У 1990-ті роки найбільш знаковим фільмом Гільяма стає екранізація скандального роману Гантера С. Томпсона "Страх і ненависть у Лас-Вегасі". Томпсон як яскравий представник брутальної "нової журналістики" (або ж так званої "гонзо-журналістики") дотримувався переконання, що для професійного репортера вже не досить просто споглядати неупередженим оком навколишню дійсність. Ні, на його думку, адекватно осягнути божевілля світу і чесно описати те чи інше середовище здатен лише той, хто зможе стати його повноцінною частиною. Двогодинний наркотичний "тріп" на межі ейфорії та параної зазнав гострої реакції критиків. Прем’єра цього фільму відбулася 1998 року на Каннському фестивалі. Рецензенти зловтішались, що після ТАКОГО фільму творчій кар’єрі режисера настане кінець. Але критики, як відомо, не обов’язково завжди мають рацію. Тому глядачам краще самим спробувати разом із героями (сучасними американськими Дон Кіхотом і Санчо Пансою) відвідати Лас-Вегас – місто міражів серед пустелі, визнаний символ матеріалізованої "американської мрії". Можна довго сперечатися про цей фільм, але у будь-якому разі неможливо не відзначити в ньому чудових акторських робіт Джонні Деппа і Бенісіо дель Торо, а також не захопитися фірмовою гільямівською візуальною феєрією.
На противагу "Страхові й ненависті у Лас-Вегасі" найбільш приємним і "ліричним" фільмом Гільяма став "Король-рибалка", що вийшов 1991 року. Тут теж присутня пара втікачів з нью-йоркського істеблішменту (один – успішний радіо-диск-жокей, інший – професор), яка розпочинає свою сувору одіссею нічліжками, порно-шопами і гей-барами, але завершує її сентиментальною пісенькою у центральному парку. Режисер, який довів свою безкомпромісність у боротьбі за право на похмурий фінал у "Бразилії", цього разу цілком свідомо запропонував глядачам міську трагікомедію з різдвяним "хепі-ендом". У відповідь на повідомлення про присуджену йому нагороду "за найдоброзичливіший до публіки фільм" Гільям надіслав телеграму: "Дуже дякую за те, що ви задокументували моє бажання продатись".
Після вимушеної семилітньої перерви 2005 року режисер представив на суд глядачів свій новий фільм "Брати Грімм". Через втручання продюсерів у процес остаточного монтажу кіно неприємно здивувало скупим візуальним вирішенням і відсутністю типового для Гільяма гумору. На щастя, скориставшись перервою у зйомках цього великобюджетника, режисер швиденько встиг зняти цілком незалежну "Країну припливів". А вже це кіно вийшло дуже радикальним. Десятилітній дівчинці Джелізі-Роуз не пощастило з батьками – пропащими наркоманами. Головний обов’язок дівчинки – підносити своїм божевільним предкам шприци з героїном. Єдині подружки Джелізи-Роуз – відірвані голови ляльок. Режисер від самого початку ламає будь-які правила коректності: монстри-батьки ніби й абсолютно гротескні, але створюють враження страшної правдоподібності. Перш ніж померти, батько відвозить дівчинку в загублений у преріях родинний будинок. Джеліза-Роуз втікає від сімейних жахів у світ лялькових фантазій, але ті виявляються такими ж хворобливими, як і сама реальність. Переглянувши цей прекрасно знятий фільм, важко не замислитися над ілюзорністю різниці між світом ляльок і світом людей. Можливо, надмірна депресивність "Країни припливів" почасти зумовлена станом самого режисера внаслідок обмежень творчої свободи під час зйомок "Братів Грімм".
Тері Гільям – один із небагатьох режисерів, які вибирають долю аутсайдера і зовсім не женуться за успіхом. Вірний своїй природі, він, загадково посміхаючись, фільм за фільмом творить власну міфологію, в якій ми впізнаємо не надто смішні проблеми сучасного суспільства. А тоді зникає, як Чеширський кіт, залишаючи нас наодинці з нашими роздумами.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ
