Усе мало бути не так. Зокрема тут не мало бути згадки про роман Леопольда Тирманда "Злий". Натомість мало бути кілька слів про 175-річчя Юрія Федьковича і 190-річчя Пантелеймона Куліша. Жінка, яка виходила з трьома дітьми до крамниці, теж не думала, що все станеться так. Бо ми ще не звикли до думки, що пішохідний перехід в Україні є синонімом лінії фронту. Але звикаємо. Про що думав, маючи 3,7 проміле алкоголю в крові, водій "Лексуса" – цього я знати не хочу. Бувають на світі істоти, інформацію про яких хотілося б отримувати винятково з моргу. Бажано – без суду і слідства. Важко не помітити, що істот цих стає навколо дедалі більше і що правоохоронним органам наразі вдається захищати не нас від них, а навпаки. Події згаданого роману Тирманда хоч і розгортаються у Варшаві, але в дуже подібній до нашої ситуації, коли головною проблемою жителів міста стали навіть не "розбірки" великих бандитів, а хамські "розваги" дрібних відморозків. Зрозумівши, що на допомогу міліції чекати доведеться ще довго, герой починає методично вершити самосуд… Ідею "Злого" Тирманду підказав досвід Швеції. Мало хто знає, що в ХІХ столітті на вулицях шведських міст панував справжній "бєспрєдєл". Панував, доки остаточно не набрид добропорядним громадянам. А тоді добропорядні громадяни взялися вішати "крутих" на придорожніх стовпах. Так Швеція стала країною зразкового правопорядку. І ще одне. Вважається, що відмова від смертної кари – це велика перемога гуманізму. Але чи ми добре розуміємо, що таке гуманізм? Адже бути гуманістом означає чуйно ставитися до людей, поважати їхній вибір і допомагати їм у здійсненні бажань. Людина, яка сідає п’яною за кермо і тисне на "повний газ", здається, досить виразно демонструє своє бажання покинути наше товариство. Чому б суспільству, яке хоче називатися гуманним, не допомогти їй у цьому?
Олександр БОЙЧЕНКО
