«Гадюкіни» втратили брата

Про смерть лідера легендарних "Братів Гадюкіних" Сергія Кузьминського я почув у потязі Львів – Чернівці, повертаючись із фестивалю "Свірж". Не можна сказати, що ця сумна – і для всієї української музики, і просто по-людськи – інформація стала несподіванкою. Про проблеми зі здоров’ям вокаліста "Гадів", як називали їх друзі та прихильники, останнім часом не писав хіба що лінивий. У Сергія була злоякісна пухлина гортані третьої стадії, та ще й гепатит С. Власне, перше, що тоді подумалося, це банальна, але від того не менш правдива констатація: не ти вживаєш наркотики, а вони тебе.
Музика "Братів Гадюкіних" – це не стиль і не напрям, це справді ціла епоха в історії України. Люди, які це розуміли, надсилали гроші на особистий рахунок Сергія. Перше хірургічне втручання і хіміотерапія, якщо вірити пресі, пройшли вдало, але... Остаточний діагноз нібито було поставлено 1 травня, хоча подейкують, що Сергій знав про нього ще торік. Знав і жив із цим, продовжуючи працювати, жартувати і сподіватися на краще. Слабкій людині навряд чи таке під силу. 3 серпня його не стало. Йому було 46, і він був сильний.
Незадовго до "Свіржу" відбувся інший фестиваль – "Потяг до Яремче", на якому спочатку планувався хедлайнерський виступ "Гадюкіних", але перед самим фестом організатори довідалися, що це неможливо. Чергового тріумфу гурту посеред Карпат, які так любив Сергій, не сталося.
Вперше масштабно "гадюкоманія" вибухнула саме у нас, в Чернівцях, на першій "Червоній Руті" 1989 року. У вересні "Рута" повинна повернутися на батьківщину, щоби відсвяткувати своє двадцятиліття. З’їдеться багато її переможців різних років, що не може не тішити. Але справжнього рок-н-ролу вже не буде. Бо який це український рок-н-рол без іронічно-дотепних "Гадів"? Тоді, 20 років тому, гурт забивав у вуха слухачів цвях за цвяхом: "Аріведерчі, Рома", "Лихо", "Мостиська", "Наркомани на городі", "Чуваки, всьо чотко". Збірний образ вайлуватого провінціала-українця, трохи – ніде правди діти – придуреного, трохи "собі на умі" вражав мінімалістичною геніальністю узагальнень. Кількісно ця верства домінує в суспільстві, тож успіх колективу був прогнозований: незапозичена субкультура зі своїм суржиком і химерною шкалою цінностей не могла не притягувати.
Прихильники теорії, згідно з якою "Гади" – це львівська відповідь на київське "В.В.", мали можливість порівняти обидві формації на "рутівській" сцені. Спільною в обох гуртів була своєрідна естетика: панк українських маргінальних передмість. Але через відсутність у складі гітариста Юри Здоренка "ВеВешники" тоді виступили мляво. Відтак переконливу перемогу здобули "Гадюкіни". І поїхало: численні гастролі, популярність на всьому пострадянському просторі, "Різдвяні зустрічі" Алли Пугачової… Тоді ще ніхто не був підшитий, і питання "пити чи не пити?" не виникало. Потроху Кузя на концертах починає перемикати піпл на новий матеріал. Сам же перемикається на наркотики…
Бельгійські друзі Сергія, зокрема дипломат і музикант Зенон Коваль, 1994 року допомогли йому з виїздом до Брюсселя на лікування від наркозалежності в одному з медцентрів. Це була особлива реабілітаційна програма. Спробувавши її на собі, Кузьминський дійшов висновку, що вона дійсно допомагає. Принаймні, так він писав у притаманній йому дотепній манері у своїх "листах в Україну" до Сашка Богуцького.
З 1995 року Сергій жив у Києві. В Інтернеті познайомився з москвичкою Настею, 2001-го переїхав до неї. Там виступав у клубах, виконував гоа і психо-транс, підпрацьовував ді-джеєм під псевдонімом Пуберт, промінявши справжню славу серед тисяч українських фанів на не менш справжнє кохання. Об’єднавшись 2006 року заради кількох виступів, "Гади" побили усі рекорди з відвідуваності концертів і величини гонорарів. Запис одного з концертів під назвою "Вродило!" вийшов на DVD. На обкладинці – поле. Посеред поля горить кілька десятків мішків із коноплею...
7 травня 2009 року Сергій приїхав на лікування до Києва. Його супроводжувала дружина. 25 травня він розмістив на своїй сторінці в Інтернеті фотографію венозного імплантанта з підписом: "Я знав, що рано чи пізно стану кіборгом. І ось цей день настав. Учора в мене вживили ось цю штуку. Один кінець у серці, інший – під шкірою на грудях". Кузьминський пише, що назвав імплантант Портосом... "Прогнали через мене півлітра шняги для лікування печінки, – занотовує музикант. – Працює чотко. Завтра продовжимо".
Один з останніх записів – від 12 червня. Сергій сфотографував на мобільний свого сусіда по палаті, сивого високого полковника. "У нього теж рак гортані, – пише. – Спочатку від хімії випали командирські вуса. Після операції зник командирський голос. Місяць тому запалилися лімфовузли. Лікар сказав різати. Півтора тижня тому їх видалили. Під час операції щось пішло криво – набряк мозку, зупинка серця. Але полковник вижив. Тиждень лежав у палаті з головою, як у дядюшки Тикви. Попустило. Сьогодні його виписали. Практично здоровий. Втихаря від дружини випили з ним по 50 грамів червоного сухого. Більше йому поки не можна. Живи, полковнику!" – писав Кузьминський...
Вчора, 6 серпня, Сергія Кузьминського поховали у рідному Львові на Личакові. Певно, найближчим часом почнуть організовувати пам’ятні концерти та видавати альбоми-присвяти, багатотисячними накладами буде розходитися "гадюкінська" атрибутика, збільшиться кількість фанів і зізнань у любові. Що ж, така логіка слави. За перетворення на ідолів зірки рок-н-ролу мусять платити ранньою смертю. Досі в Україні було кілька рокових зірок. Відтепер з’явиться свій рок-ідол.
Тарас ПІЦ