Смерть Сократа

Минулого тижня, трохи не доживши до 82 років, помер Лєшек Колаковський. Навіть якщо марнославство – гріх і навіть якщо пишання своїм знайомством з великою людиною – марнославство, я все одно краще дозволю собі цей гріх, ніж перестану пишатися тим, що встиг побачити й послухати одного з найвидатніших філософів і найвпливовішого польського інтелектуала сучасності. Коли 2003 року Бібліотека Конгресу США заснувала премію Джона Клюге (аналог Нобеля для представників гуманітарних наук), саме Лєшек Колаковський став її першим лауреатом. Філософ, історик ідеї, дослідник релігії, прозаїк, есеїст, публіцист, автор трьох десятків книг і близько 400 різножанрових публікацій, Колаковський останнім часом дедалі більше тяжів до усної форми викладу думок. Так постало кілька циклів телепередач, в яких "польський Сократ" – подібно до свого афінського попередника – звів філософію з небес на землю і зробив її доступною для найширшої аудиторії.
Крім уміння блискуче вести розмову, Колаковського з Сократом поєднували й інші не менш важливі риси. У принципі, філософів на світі багато: самими лише дипломованими університетськими філософами легко можна було б загатити всі греблі від Амазонки до Хуанхе – і то без особливої шкоди для філософії. Значно рідше на світі зустрічаються мудреці. Колаковський, як і Сократ, був не просто філософом, він був мудрецем – проникливим, скептичним, але також погідним, схильним вибачати людям їхні слабкості та іронізувати з приводу власних досягнень: "Коли філософ, – говорив пан Лєшек, – здолає шлях до мудрості, він відкриє для себе речі, які простим мудрим людям були відомі споконвіку".
Якщо пригадуєте, давньогрецький Сократ намагався знайти золоту середину між двома філософськими крайнощами своєї епохи. Першу крайність становили смертельно серйозні філософи-жерці старшого покоління, які сприймали філософію як таємне, сакральне знання для обраних, внаслідок чого заняття нею вироджувалося в сектантство. Другою крайністю були софісти, які у веселому блазенському стилі висміювали усі без винятку традиції і заперечували саму можливість існування будь-якої об’єктивної істини. Сократа не влаштовував ні позбавлений живих рефлексій мармуровий пафос жерців, ні тотальний нігілізм блазнів. "Я знаю, що я нічого не знаю, – приблизно так міркував Сократ, – але це не означає, що я взагалі не повинен шукати істинного знання. Істина міститься в кожному з нас, лише ми зазвичай не даємо їй шансів вийти на поверхню. Що ж, треба спробувати стати філософською акушеркою". Через дві з половиною тисячі років після Сократа Лєшек Колаковський опублікував у журналі "Творчість" (№10, 1959) хрестоматійне нині есе "Жрець і блазень". Це був не лише перший з численних текстів, які згодом принесли філософу міжнародне визнання, це був початок його "акушерської діяльності", яка допомогла народитися на світ новій польській інтелігенції – тій інтелігенції, що врешті-решт об’єдналася з робітниками в "Солідарності" і повалила комуністичний режим.
Що цікаво: шлях Колаковського до мудрості починався з цілком немудрого захоплення комуністичними ідеями. Втративши під час війни батька (той загинув у гестапівській в’язниці), юний Лєшек з ентузіазмом зустрів прихід Червоної Армії і навіть вступив до Польської об’єднаної робітничої партії. Але йому вистачило однієї поїздки до СРСР, щоб розгледіти далекий від ідеалів соціалізму "татарський режим Леніна" і здійснити ревізію власних політичних поглядів. Від 1956 року праці Колаковського (першою була стаття "Чим є соціалізм") починають поширюватися у самвидаві. Протягом десяти наступних років молодий філософ перебуває у двоїстому становищі: ніби дисидент, але водночас доктор наук, потім професор, завідувач кафедри історії новочасної філософії Варшавського університету. Поміркована – порівняно з радянською – польська комуністична влада щойно в 1966 році по-справжньому розгнівалася на Колаковського, відібравши в нього кафедру і вигнавши з партії. Ще за два роки, після "березневих заворушень" і заборони на працю та публікування, Колаковський був змушений покинути батьківщину. Оселившись на постійно в Оксфорді, він серед іншого написав фундаментальну тритомну працю "Основні течії марксизму. Виникнення, розвиток, занепад". Як напівжартома (але тільки напів) стверджують учні філософа, після цієї праці ні досліджувати, ні критикувати марксизм уже немає жодної потреби.
Ясна річ, у межах газетної статті неможливо не те що проаналізувати, а навіть перелічити усі твори Колаковського. Тож згадаю бодай найважливіші з його зацікавлень. Це – окрім критики марксизму й дослідження християнських доктрин – філософія Спінози й Еразма з Роттердама, Паскаля і Гуссерля, позитивізм та екзистенціалізм, а також вплив релігійно-міфологічного рівня свідомості на життя сучасної людини. З роками Колаковський поступово відходив від суто умоглядних філософських питань і зосереджувався на проблемах, які мали б хвилювати кожну мислячу істоту, про що свідчать самі назви: "Якщо Бога немає…", "Чи диявол може врятуватися", "Бог нам нічого не винен", "Про що нас запитують великі філософи", "Мої правильні погляди на все" або збірка "Міні-лекції на максі-теми", в якій знаходимо такі, наприклад, розділи, як "Про владу", "Про брехню", "Про сміх", "Про байдикування", "Про заздрість" тощо. Дві останні книжки, до речі, вже є в українських перекладах.
І ще таке. Лєшек Колаковський справляв враження людини щасливої і примиреної зі світом, хоча, за власним зізнанням, сумнівався в існуванні чогось такого, як щастя, а на запитання про справедливість світу відповідав, що ми не можемо говорити про це напевно, оскільки не знаємо, що саме є справедливим в очах того, хто цей світ створив. Як і годиться чесному перед собою "сократичному" філософу, він уникав категоричних суджень, пам’ятаючи, що немає нічого шляхетнішого за пошуки істини, але й нічого огиднішого за переконаність у володінні нею. І все-таки, просто слухаючи і споглядаючи Колаковського, важко було позбутися враження, що ця людина знає щось надзвичайно важливе, щось таке, від чого навіть такий світ, як наш, раптом набуває гармонії і сенсу.
Можливо, справа ось у чому. У своїй "Повній і короткій метафізиці" Колаковський писав, що будинок людського духу стоїть на чотирьох наріжних каменях, якими є Розум, Бог, Любов і Смерть. Склепінням цього будинку є Час – найзагадковіша і найжахливіша річ, страх перед якою ми можемо долати лише з допомогою згаданих чотирьох реальностей: Розум відкриває вічні, непідвладні часові істини; Бог не знає ні минулого, ні майбутнього, бо містить усе у своєму "вічному тепер"; Любов також скасовує минуле з майбутнім, концентруючись на теперішньому; нарешті Смерть кладе край самому поняттю нашого земного часу. Як видається, пізнавши три головні реальності, мудрець Лєшек Колаковський спокійно чекав на знайомство з четвертою.
Олександр БОЙЧЕНКО