Про нещодавню київську презентацію цієї книги "МБ" вже писав. Сьогодні – про саму книгу. Кожне місто має свою історію, але не кожне – таку, як Чернівці. Про кожне місто видають якісь книжки, але такі, як "Від Сараєва до Парижа. Буковинський interregnum 1914-1921 / Між націоналізмом і толерантністю" Володимира Старика, з’являються рідко. Секрет такої довгої назви простий: книгу Старика можна (тобто треба) відкривати з обох боків. У дослівному значенні. Бо з одного боку – це збірка чудових ілюстрацій "Від Сараєва до Парижа…", яка містить велику експозицію фотографій, листівок, поштових марок, географічних карт, вирізок із газет про події часів Першої світової війни та повоєнних років. Тут ви знайдете і велику "колекцію" національних та соціальних типів, ознайомитеся з умовами проживання тодішніх людей. Відкривши ж книгу з другого боку, отримаєте збірку текстів "Між націоналізмом і толерантністю".
Текстова частина дослідження Володимира Старика знову складається з двох розділів: "Становлення модерних націй" та "Інструментарій національного будівництва". У першому – основну увагу зосереджено на суспільних процесах, що відбувалися на території Буковини та Хотинщини, а також на тому, яке значення ці зміни мали в східноєвропейському контексті. У другому розділі міститься інформація про те, якою уявляли собі буковинці свою батьківщину та що з того вийшло, про виняткову роль буковинської преси у формуванні світоглядних позицій тогочасних українців, а також про видатних діячів національно-визвольного руху на Буковині та їхній внесок у становлення модерних національних спільнот.
До написання свого дослідження автор підходив, керуючись трьома основними принципами, сформульованими свого часу ще Гегелем – гуманізмом, націоналізмом і толерантністю. Через це він навіть отримав прізвисько "націоналіста-інтернаціоналіста". Звернення до згаданих понять є цілком умотивованим у контексті охопленого в книзі періоду. Буковина початку ХХ століття перебувала у стані завершення формування модерної української нації. Події тих часів стали підсумком тривалих історичних процесів, опис перебігу яких займає центральне місце у текстовій частині книги. Цінність цього видання для нас полягає насамперед у можливості перенестися у ті буремні часи, стати очевидцями важливих подій, учасниками яких були наші діди і прадіди.
Термін "interregnum", що означає проміжок часу між двома володарюваннями царів чи правліннями консулів, звичайно, не випадково з’явився у назві книги. 1914-1921 роки на Буковині – це і є "interregnum", період між принципово відмінними формами державного правління. Водночас автор наводить читача на думку, що у ширшому розумінні "interregnum" тривав на Буковині впродовж цілого ХХ століття, на яке припали 23 роки румунського панування та 51 рік – російського. Як легко побачити і без наукових досліджень, сумні наслідки останнього до сьогодні зустрічаються на кожному кроці.
Загальновідомою специфічною рисою Буковини завжди було толерантне співіснування різних етнічних спільнот з їхніми оригінальними культурами. Кожна зі спільнот – українці, румуни, євреї, поляки – мала право на власне самовираження та можливість спілкування рідною мовою. Книга Володимира Старика подає багато цікавих прикладів такої толерантності, що виявлялися як на побутовому, так і на загальнодержавному рівні. Так, станом на 1918 рік залізничний квиток на потяг Чернівці-Львів містив інформацію відразу трьома мовами – українською, німецькою та румунською. А у Першій Пільзнерській пивоварні, що знаходилася на Панській вулиці (нині
О. Кобилянської), зовнішня реклама дублювалась українською, румунською, німецькою та польською. Найприємніше, що, живучи у такому тісному міжнаціональному контакті, буковинці зазвичай володіли кількома мовами. Найприкріше, що сьогодні цим можуть похвалитися далеко не всі.
Якщо вже зайшла про це мова, слід зауважити, що Володимир Старик у своєму дослідженні виявляє себе не лише як сумлінний історик, але і як філолог. Зокрема вельми цікавими є наведені ним дані щодо розподілу повітів Буковини за розмовною мовою. Наприклад, станом на 1910 рік на території нашого краю найуживанішою була рутенська (українська) мова, далі – румунська (у самих Чернівцях переважала німецька), а найменш уживаною – сербсько-хорватська. Також буковинці розмовляли польською, угорською, словацькою, словенською і навіть італійською. Уже сам факт існування такого розмаїття мов дозволяє говорити, з одного боку, про інтернаціональність Буковини, а з іншого – про її модерність і толерантність у національних питаннях, які були очевидними ще сто років тому. Це так, до відома прихильників теорії, згідно з якою культуру і модернізацію завіз до нашого міста 1944 року танк лейтенанта Нікітіна.
Загалом книга Володимира Старика, безперечно, буде корисною для всіх зацікавлених "буковинським феноменом". Особливо ж її варто почитати самим буковинцям, які, живучи тут, часто мають вельми приблизне уявлення про минуле рідного краю. І ще одне зауваження. Автор відкрито зізнається у певній "упередженості": він розглядає Північну Буковину і Північну Бессарабію як невід’ємні частини української незалежної держави. Можливо, така позиція не завжди сподобається прихильникам інших національних проектів. Не біда: ми надто довго дивилися на власну історію чужими очима. Треба колись поглянути на неї своїми.
Лілія ШУТЯК
