Послідовні читачі, певно, звернули увагу, що в "Трохи культури" зовсім не трохи місця займають поляки. Найпослідовніші вже навіть почали запитувати: "А чи не криються за таким "полонофільством" якісь культурно-ідеологічні цілі?". Ні, не криються. Навпаки: відверто проголошуються. Щодо ідеології, то тут усе настільки прозоро, аж незручно пояснювати. За 18 років незалежності держава Україна переконливо довела, що державою вона не є, а відтак дати собі ради самостійно не може. Розчепірена між Європою і Росією Україна ніяк не вирішить, що для неї краще: пересунути ліву ногу на Захід чи праву на Схід. А пересувати рано чи пізно доведеться, якщо ми, звісно, не хочемо розірватися навпіл, що, зрештою, також було б хоч якимсь виходом порівняно з нинішньою безвихіддю. Театрально кажучи, запропонована нам історією й географією колізія передбачає три варіанти розвитку сюжету. Перший – драматичний, у фіналі якого маємо розкол. Другий – трагічний, тобто смерть в обіймах Росії. Третій – комічний у хепі-ендівському значенні цього слова: зло висміяне, ми – врятовані й веселі – вступаємо до Європи. Рівно 20 років тому саме такий вибір здійснили поляки. Сьогодні Польща – єдина держава, яка по-справжньому хоче, щоб Україна увійшла до НАТО і Євросоюзу. Своєю чергою Росія – єдина держава, яка цього по-справжньому не хоче. Решті держав ми більш-менш до того місця, яке ми їм, розчепірившись, показуємо. Одне слово, я не агітую дружити з Польщею, я лише стверджую, що, крім неї, нам задля власної користі дружити більше нема з ким. А щодо культури, то днями у Кракові відбувся організований Інститутом Книжки всесвітній конгрес перекладачів польської літератури. За кілька років діяльності цей Інститут профінансував видання близько 800 книг польських авторів у 50 країнах світу. В Україні, звичайно, подібного інституту не існує, тому не дивуйтеся, коли почуєте, що польську літературу у світі знають трохи більше за нашу.
Олександр БОЙЧЕНКО
