Будьмо!

Перш ніж сідати 6 червня до святкового столу з нагоди Дня журналіста, може, не зайве запитати себе, чи мають українські журналісти підстави щось святкувати. Зваживши всі "за" і "проти", відповідаю: мають. Бо хто пам’ятає давніші часи, той не може не погодитись: якщо за останні роки з чимось у нас і стало краще, то саме зі свободою слова. Щоправда, разом зі свободою зросла, як видається, і журналістська продажність. Але на те вона й свобода, щоб людина мала вибір: відстоювати свої принципи чи торгувати ними.
Ще з іншого боку, Україна – це така країна, в якій журналіст просто не може бути об’єктивним. Бо про Україну хоч що скажи – усе звучить і правдиво, і брехливо водночас. Сказати, що ми живемо в демократичній країні – Європа з Америкою розрегочуться. Сказати, що в недемократичній – білоруси з туркменами заплачуть. Якщо ми – досі російська колонія, то звідки у нас власна валюта? А якщо ми – незалежна держава, то чому перший-ліпший полковник ФСБ має більший вплив на нашу політику, ніж усі гілки української влади разом?
Одне слово, ми – країна катастрофічної прірви між теорією і практикою. Теоретично ми маємо вільну пресу, незалежні суди, відокремлений від влади бізнес і європейську реформу в освіті. Практично наша вільна преса нафарширована замовними матеріалами, наші суди якщо від чогось і не залежать, то від нашого ж законодавства, наш бізнес поділений на зони партійно-кланового прикриття, а в нашій освіті, як у порядних європейських борделях, існують тверді розцінки на всі види послуг – від заочних заліків до стаціонарних червоних дипломів. Тому, слухаючи можновладні обіцянки побороти корупцію в Україні, я відчуваю певний "когнітивний дисонанс": цікаво, як це бджоли можуть боротися з медом?
Але все-таки привід підняти чарку є. І полягає він у тому, що я все це можу безкарно писати, а ви – читати. Тож будьмо!
Олександр БОЙЧЕНКО