Не зовсім святий Миколай

Шановні дорослі, ви не забули, що 1 червня був День захисту дітей? То чи не час нарешті по-дорослому захистити їхні права? Зокрема – в галузі літератури. Згадаймо самі, на чому нас виховували за совка. На якихось барабанщиках, молодогвардійцях та інших павликах морозових… Ну і що, поклавши руку на серце, з нас повиростало? Натомість нормальні люди виховуються на зовсім інших книжках. Наприклад, на історіях про Миколайчика, якому, до речі, цього року виповнюється 50.
Взагалі-то, Миколайчик народився у Франції. Тому справжнє його ім’я – Petit Nicolas. Народився він, як не дивно, зусиллями двох чоловіків – Рене Госіні і Жан-Жака Семпе. Втім, слово "зусилля" тут не дуже пасує. Просто, як згадує дочка Госіні Анна, двоє приятелів сідали собі разом і розповідали одне одному веселі пригоди з дитинства. Відтак Госіні брався за текст, а Семпе – за малюнки. Як наслідок упродовж 1959-1965 років "Sud-Ouest Dimanche" щотижня друкував нову історійку з життя Миколайчика. Успіх був шаленим і миттєвим, тому вже від 1960 року збірки цих історій почали виходити окремими книгами.
Власне, секрет успіху Миколайчика простий. Спочатку на світ з’явився Рене Госіні. Сам він так описує цю подію: "Я народився 14 серпня 1926 року в Парижі і відразу почав рости. Наступного дня було 15 серпня, і з дому ми не виходили". За якийсь час однак з дому довелося вийти – і дістатися аж до Буенос-Айреса, де вирішила оселитися родина і де Рене мусив піти до школи: "У школі я був справжнім блазнем, але оскільки досить добре вчився, то мене не виганяли". Потім був Нью-Йорк, початок "творчого шляху" – і повернення до Парижа. А в Парижі, сам того не знаючи, на нього вже чекав Жан-Жак Семпе, для якого також у шкільні роки "єдиною розвагою були скандали". Врешті-решт за ті скандали його зі школи таки вигнали. Розумієте тепер, що потрібно для написання добрих книжок про школяриків? Потрібен тандем атестованого блазня з недовченим скандалістом.
Що цікаво: попри фейлетонний спосіб публікації, зібрані докупи історії про Миколайчика витворюють дуже переконливу художню цілісність. По-перше, ми бачимо нашого героя в усіх найважливіших життєвих ситуаціях: Миколайчик у родині, Миколайчик у школі, Миколайчик з друзями, Миколайчик на канікулах тощо. По-друге, ми отримуємо величезну галерею миттєво впізнаваних образів. Корнеле-расінівські класицистичні герої з їхнім принципом "домінантної риси" бліднуть і ховаються на тлі Альцеста, який постійно щось їсть, Готфрида, в якого дуже багатий тато, Ананія, який завжди все знає, Евсебіо, який постійно хоче комусь дати в ніс (переважно – Ананієві, бо той, зрозуміло, є улюбленцем вчительки), а також вічно зайнятого татуся, вічно втомленої мамусі і небезпечно життєрадісної бабусі. Разом з тим ці "домінантні риси" – саме через пародійну їх гіперболізацію – зовсім не сприймаються як замінники живих людей: вони лише допомагають маленьким читачам якнайшвидше зорієнтуватися в обставинах кожної наступної історії. По-третє ж, чи не найбільшим досягненням авторів є, так би мовити, "образ світу", який розгортається в цих історіях. Оповідь тут ведеться від імені самого Миколайчика, відтак є надзвичайно корисною для дорослих, бо, як з’ясовується, наші діти своїм "очудненим оком" вміють розгледіти в нашому житті набагато більше, ніж нам іноді б хотілося.
Ось, наприклад, розділ "Гарне кроленя". Зав’язка там така, що Миколайчик зліпив на уроці праці пластилінового кролика. Вчителька його похвалила, і тепер він щасливий біжить додому зі своїм шедевром у руці. Залетівши до кухні, він хоче похвалитися мамі. Але мама саме готує підвечірок, тому наказує синові піти вимити руки і сідати до столу. Ображений Миколайчик йде нагору, у свою кімнату. Мамуся за ним. А тепер пряма мова:
"– Може, досить уже тих придурювань, Миколаю? – сказала мама. – Негайно сходь на підвечірок, якщо не хочеш, щоб я все розповіла татові.
– Ти й не глянула на мого кролика, – схлипнув я.
– Добре, добре! – сказала вона. – Я бачу твого кролика. Він дуже гарний. Задоволений? А тепер будь чемний, бо я розсерджуся.
– Тобі не подобається мій кролик? – запитав я і почав плакати, бо справді не варто добре вчитися в школі, якщо вдома ваші кролики нікому не подобаються.
А потім ми почули знизу татів голос.
– Де ви всі? – гукнув тато. – Я вже є. Повернувся раніше!
І тато увійшов до моєї кімнати.
– Ну, – запитав він, – що тут діється? Верески чути аж у саду!
– Діється те, – відповіла мама, – що Миколай, відколи прийшов зі школи – нестерпний. От що діється!
– Не нестерпний, – сказав я.
– Спокійно, – сказав тато.
– Браво! – вигукнула мама. – Ставай тепер на його бік. А потім будеш дивуватися, чому він зійшов на слизьку дорогу!
– Я стаю на його бік? – здивувався тато. – Та я взагалі не стаю ні на чий бік! Як виняток повертаюся завчасу – і застаю концерт. А я ще так тішився, що після важкого дня потраплю додому раніше!
– А я? – запитала мама. – Ти думаєш, що мені легко? Ти собі виходиш, зустрічаєшся з людьми. А я стирчу тут, як рабиня, гаруючи, щоб у цьому домі можна було жити, і ще мушу терпіти, коли ви не в гуморі.
– Я не в гуморі? – крикнув тато, гупаючи кулаком по столі, і я злякався, бо він ледь не вцілив у кролика, а це б його страшно розплющило.
– Очевидно, що ти не в гуморі, – сказала мама. – І я вважаю, що краще було б не кричати у присутності малого.
– Здається, це не я довів його до плачу, – сказав тато.
– Так, прекрасно, скажи вже відразу, що я знущаюся з нього, – сказала мама.
Тато приклав собі кулаки з двох боків до обличчя і почав ходити великими кроками по кімнаті, а оскільки кімната мала, то мусив постійно розвертатися.
– Я через вас збожеволію! – кричав він. – Збожеволію через вас!
Тоді мама сіла на моє ліжко і почала страшно швидко дихати. Потім розплакалася, а я не люблю, коли мама плаче, тому теж почав плакати. Тато перестав ходити, подивився на нас, а потім сів біля мами, одною рукою обійняв її, а другою вийняв хустинку і дав мамі, яка голосно прочистила ніс.
– Ну, ну, кохана, – сказав тато. – Ми не повинні так заводитися. Всі ми знервовані… Миколаю, витри носа… і тому мелемо дурниці.
– Твоя правда, – сказала мама. – Але знаєш, коли така погода, і малий…
– Так, так, – сказав тато. – Я впевнений, що все владнається. До дітей треба мати підхід. Почекай, зараз побачиш.
Тато повернувся і погладив мене рукою по голові.
– Правда, – запитав він, – що мій Миколай буде чемний і перепросить мамусю?
Я відповів, що так, бо вдома найкраще, коли ми перестаємо сваритися.
– Я була до нього трохи несправедливою, – визнала мама. – Бо знаєш, наш Миколай прекрасно виконав завдання в школі. Вчителька його похвалила перед класом.
– Це чудово, – сказав тато. – Це фантастика! Самі бачите, що нема причин для плачу. А крім того, я голодний, і час би з’їсти підвечірок. Потім, Миколаю, розкажеш мені про свої успіхи.
І батьки почали сміятися. Тож я дуже втішився і, коли тато цілував маму, взяв своє гарне кроленя, щоб показати його татові.
А тато повернувся і сказав:
– Ну, Миколаю, тепер, коли вже все гаразд, ти будеш розумний, правда? То викинь з рук це паскудство, і ми спокійно з’їмо підвечірок".
Загалом таких історій у Госіні і Семпе є понад півтори сотні. Залишилося перекласти їх і видати українською мовою.
Олександр БОЙЧЕНКО