Минулого місяця у Центральному палаці культури відбулася презентація виданої у Чернівцях поетичної книги Аніфатія Свиридюка "Перетин яблука". Аніфатій Арсенович Свиридюк (1.01.1942 – 6.04.2003) народився на Тернопіллі в селі Богданівці, закінчив середню школу, служив у війську. Закінчив Вижницьке училище прикладних мистецтв. У Вижниці одружився, тут у нього народилося двоє доньок, тут він і прожив до останніх днів. Писав вірші, працював художником-оформлювачем, грав у Народному театрі. Посмертно нагороджений премією ім. Д.Загула.
"Перетин яблука" – книга, яка вмістила три збірки віршів поета: "Портрет вітрів на тлі любові" (Вижниця, 1994), "Бруківкою серпня" (Чернівці, 2000) та власне "Перетин яблука" (окреме видання – Львів, 2006). Усі три збірки вже видавалися під однією обкладинкою "Лірика", але наклад її з різних причин був усього… десять примірників. Отже, зрозуміла потреба перевидання, яке завдяки редакторській роботі Катерини Міщенко постало у значно кращому вигляді. Крім того, це неабияка естетико-етична потреба: якби вірші Аніфатія Свиридюка не дійшли до читача, це було б непоправною втратою. Хоча творчість цієї людини відома дуже вузькому колу людей, вона є відкриттям світового, навіть понадсвітового рівня. Бо це – еталон ПОЕЗІЇ.
Досконала поезія Свиридюка – результат досвіду, глибокого осмислення, свідомого, підсвідомого та позасвідомого контакту з усім сущим. Процес сприйняття його творів подібний до спостереження через мікроскоп за клітиною, в якій – усі таємниці буття, аж до поступового розчинення в них. За спогадами поетової доньки Наталі, поет часто ходив на пленер у гори. Можливо, саме там йому відкрилась якась таємниця, таїна, що прозирає в його віршах (подібне свого часу пережила Ольга Кобилянська).
Так, Аніфатій Свиридюк – поет, безперечно, втаємничений. У нього немає нічого зайвого, і цитата з литовського поета, есеїста Марцеліуса Мартінайтіса, звичайно, не випадково взята автором за епіграф до розділу "Свято посту": "Поезія промовляє до тих, хто знає більше, ніж вона може сказати". Покійний вже Іван Гришин-Грищук у передмові до книги "Бруківкою серпня" сказав про вірші Аніфатія Свиридюка таке: "Його поезії наскрізь медитативні, навіть ностальгійні, але аж ніяк не заражені вірусом просвітницької чи суспільно-критичної заангажованості, бо ж головна мета його віршотворення – самовираження". Усе точно, лише особисто я не можу повністю погодитися з думкою про самовираження як основну мету. Частково – так. Але все-таки більше тут вираження (чи то транслювання) онтологічної, буттєвої інформації. Навіть ностальгія, якої в його поезії справді багато, – загальнобуттєва. Вона пов’язана з мотивом повернення та з існуванням ІНШОГО, ІНШОЇ реальності:
Театр ляльок вже погасив вогні,
Втемніли золотом оркестрів тихі такти.
Великий час гойдає прірви днів –
В краплині світла всі його спектаклі.
Загалом, поезія Свиридюка наповнена такими образами, як маски, декорації, ролі, репетиції, вистави, театр ляльок, театр снігу, мізансцени, інтриги, перевтілення, що є свідченням загостреного відчуття нереальності звичної реальності. Ознакою загостреної чуттєвості поета є й велика кількість неологізмів: він настільки тонко й глибоко, настільки по-іншому відчуває явища й процеси, що іноді не знаходить відомих мовних відповідників і вимушений створювати свої: іржавить осінь, чорнозорря висушених гнізд, осінніє (дієслово), зруби вином заожинились, дроти заколючені, час незнаходження, казководивомісяць…
Також поет помітно тяжіє до оксюморонів, а це свідчення переоцінки цінностей, сміливості, незаскорузлості й відкритості духу, ознака – згадуючи Шопенгауера – "волі та уяви". Час поезії Свиридюка – позачасовість. Місце – центр, в якому все зароджується, із якого все народжується, навколо якого все крутиться і в який усе повертається.
На презентації, звичайно ж, звучало багато хороших і важливих слів, спогадів, адже серед присутніх шанувальників поезії були друзі Аніфатія Свиридюка, знайомі, донька, ті, хто хоча б якоюсь мірою причетний до появи його книг чи інтерпретації творчості. Друзі поета львівський художник Дмитро Парута та чернівецький скульптор Володимир Гамаль розповіли про нього як про гарну, світлу, спраглу знань і творчості особистість. Мирослав Лазарук та Катерина Міщенко, яким випало на долю редагувати окремі книжки Свиридюка, ділилися своїми враженнями від спілкування з цією дивовижною особистістю і на диво не претензійною людиною. Тамара Севернюк і Володимир Вознюк розповіли кожен про власну історію знайомства з поетом. Молодий науковець Ірина Скрипник поділилася своїми планами стосовно дослідження його творчості. Багато говорили про закономірність випадковостей. Одна із них виявилася надзвичайно щасливою. Це зустріч Аніфатія Свиридюка з Миколою Рачуком, який першим побачив винятковість його поезії. І саме завдяки панові Миколі відбулося повернення поета Свиридюка у книгах.
Попри всю скромність та ілюзорну "непоказовість" свого земного існування Аніфатій Свиридюк виявився надпотужним поетом. І сам він, і кожен його вірш подібні до нейтронних зір, в яких сконцентрована вся інформація Всесвіту. Пригадалися слова з "Intermezzo" Коцюбинського: "Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами".
Інга КЕЙВАН
