У глядачів, які люблять справжнє кіно, прізвища італійських кінорежисерів, окрім високої якості, асоціюються з особливим настроєм, наче навіяним сном. На жаль, нині на екранах наївних мрій та прекрасних снів стає дедалі менше. Але кілька мрійників ще залишилося, як от живий класик італійського і світового кінематографа Бернардо Бертолуччі, який відсвяткував цього року свій 69-й день народження. Його фільми – це ніби поєднання інтелектуалізму Вісконті, психологізму Антоніоні, метафоричності Феліні та ексцентричності Пазоліні. Водночас вони самобутні та неповторні.
Бернардо Бертолуччі народився в Пармі. Його батько був поетом, кінокритиком, професором історії мистецтв і заохочував зацікавлення сина кінематографом. Уже в п’ятнадцятирічному віці Бертолуччі зняв два короткометражні фільми. Заради місця асистента режисера у П’єра Паоло Пазоліні молодий Бернардо покинув Римський університет. Робота на знімальному майданчику та перегляд величезної кількості фільмів замінили йому, як і більшості самоуків, режисерські курси. Його перші самостійні фільми – "Кістлява кума" та "Перед революцією" – мали чітко виражений елітарний характер: вони принесли авторові славу, але не симпатії глядачів. Після цього у творчості режисера настав переломний період: "Наприкінці 1960-х років у мене виникло питання про популярність того, що я роблю… Мені набридло звертатися до порожніх залів. Ось тоді довелося визнати існування публіки". Екранізація роману Альберто Моравіа "Конформіст" стала початком більш масштабного успіху. У фільмі розповідається історія життя інтелектуала Марчело, який після серйозних вагань все-таки погоджується служити режимові Муссоліні. Режисер трактує природу фашизму та показує причини співпраці з тиранією як заміщення невдоволених, переважно сексуальних комплексів.
Далі був відверто еротичний фільм "Останнє танго в Парижі", який вийшов на екрани 1972 року та викликав шквал консервативного обурення. Трагічна історія кохання немолодого вже чоловіка та юної темпераментної красуні вразила уяву сучасників та шокувала різноманітністю сексуальних ситуацій. Пол – 45-річний американець, дружина якого наклала на себе руки, залишивши його нещасним. А у 20-літньої парижанки Жанни, навпаки, все спокійно та безхмарно. Доля випадково зводить цих людей у вишуканій квартирі, яку вони збираються винайняти. Домовившись про повну анонімність, герої починають зустрічатися, намагаючись заповнити внутрішню порожнечу задоволенням сексуальної жаги. Їх не цікавить минуле і мало хвилює майбутнє, адже все найнеобхідніше відбувається тут і тепер, у великій квартирі з прекрасним видом на осінній Париж. За відверті сцени режисера звинувачували у всіх смертних гріхах: це було легше, ніж побачити, що за всіма тими сценами приховується людська безпорадність, страх та невдоволеність. На щастя, час розставив правильні акценти у цьому фільмі: "Останнє танго в Парижі" досі хвилює глядачів своїми вічними запитаннями про сутність людського існування.
1976 року на екрани виходить один з найзначніших творів Бертолуччі "ХХ століття". Це епопея про життя італійського народу, в якій особливу увагу приділено зображенню паралельного розвитку фашизму і комунізму в тридцяті роки. Фільм побудовано за класичною схемою роману-саги, а в центрі сюжету – долі бідняка Альмо та аристократа Альфредо, які народилися в одному маєтку.
Згодом режисер знаходить нові натхнення у східній тематиці. Він знімає три великі фільми про Схід: "Останній імператор", "Під покровом небес" та "Маленький Будда", намагаючись – як європеєць – зрозуміти іншу культуру, інший тип свідомості, інший менталітет. "Останній імператор" – це життєпис монарха Китаю Пу І, який із 62 років життя 44 провів у комуністичних катівнях. Бертолуччі ретельний у зображенні деталей життя імператора і всього, що його оточувало: етнографія, архітектура, костюми, етикет і звичаї, події – все відповідає історичній та художній правді. Тим часом "Маленький Будда" розповідає про фантастичну подію – перевтілення духу тибетського лами у західну дитину. Фільм є своєрідною адаптацію буддійських постулатів для західної аудиторії.
Та все ж основна тема, яка продовжує хвилювати режисера-шістдесятника, – це революція. Сьогодні це важко уявити, але однією з причин студентських заворушень 1968 року у Франції – з підпалюванням автомобілів та будуванням барикад – стала спроба закрити засновану Анрі Ланглуа паризьку Сінематеку. На знак солідарності з молоддю вперше в історії було перервано Канський кінофестиваль, а сам Франсуа Трюффо вчепився в завісу Палацу фестивалів, щоби не допустити показу чергового фільму. Кіно в ті роки було справжнім епіцентром політичного життя, паролем очікуваної свободи. Воно займало у свідомості молодих людей таке ж (а можливо, й більше) місце, як пізніше рок-музика. Той "червоний травень" вважається прообразом усіх наступних "оксамитових" революцій – аж до "помаранчевої", яка, щоправда, обійшлася без палаючих автомобілів.
Залишаючись вірним темі революції, Бертолуччі однак змінює спосіб її зображення. У фільмах "Перед революцією" і "ХХ століття" вона присутня буквально – як суспільне явище. Натомість в "Останньому танго в Парижі" та знятих через 30 років "Мрійниках" режисер від прямої демонстрації ідеї переходить до "імпресіоністичного" переживання революції окремими людьми.
Отже, дія "Мрійників" розгортається того ж 1968 року. Шістнадцятилітні близнюки Тео та Ізабелль (брат і сестра) запрошують до себе пожити друга-американця Метью: їхні батьки у тривалій відпустці. Всі троє – кіномани, але поступово від перегляду фільмів вони переходять до перших у своєму житті сексуальних експериментів. І тут каменем у вікно до них вривається реальність: на вулицях починаються студентські заворушення, які змушують добровільних затвірників вийти на вулицю і навіть долучитися до революції. Що ж до відвертої сексуальності у "Мрійниках", то вона є даниною тому часу, коли, за словами Бертолуччі, "ми мріяли, вбирали політику, рок-н-рол, філософію, наркотики – і все це з передозуванням… Щодня ми сподівалися, що життя зміниться на краще, і ми будемо частиною цього процесу".
Своєю творчістю Бернардо Бертолуччі нагадує нам про тих юних "мрійників" кінця 1960-х, які прагнули змінити світ і щиро вірили в те, що це можливо. Історичний досвід підказує, що революції рідко бувають вдалими і що їхніми плодами, як правило, користуються зовсім не мрійники. Але сповнені ностальгії за революційними часами фільми Бертолуччі все-таки чомусь продовжують знаходити відгук серед нових поколінь не найгірших глядачів.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ
